– На.
– А де небіжчик? Де він помер?
– У Сніжному. У будинку вибухом завалило, коли укропи обстрілювали. Він там на копанці працював.
– А, ну добре. Сніжне – це де?
– Це там, – Паша махнув у бік кордону.
– Проїжджай, братанчику. Ти, я так зрозумів, скоро назад?
– Завтра вранці, якщо все нормально. Ось візьми: блок сигарет, вода.
– О, братанчику, спасибі! З цього ж розмову починати і треба!
Паша витер піт із лоба і заїхав на територію «денеер». Дивні відчуття переслідували його по дорозі. Він нібито їхав по своїй батьківщині, дорогами, які знав, як свої п’ять пальців, і всі тут люди були свої, донецькі хлопці, з якими він пройшов огонь і воду. Але сьогодні він став для них чужим. Добре, аби просто чужим, він став для них ворогом лише тому, що думав інакше, і вони, не замислюючись, могли його вбити, якби запідозрили недобре. Що змогло розділити їх так різко, поставити на різні сторони барикади за такий короткий термін? Що сталося з ними, в їх головах? Як так сталося, що вони, не замислюючись, почали вбивати людей?
До Н. Павло проїхав із перемінним успіхом ще три блокпости, і на кожному довелося відповідати на запитання про труну. Він кілька разів набирав номер жінки, що повідомляла командиру частини про смерть Андрія, але кожного разу слухавка прогнозовано відповідала, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. В’їхавши в село, він скинув швидкість до мінімуму. Вечоріло, стало прохолодно і свіжо, люди сиділи на лавках і лускали насіння. «Як запитати? Де живе Тетяна? А якщо її не Тетяною звати? І як сказати, що відповісти, якщо запитають, навіщо мені потрібно: шукаю могилу укропа? Візьмуть же і здадуть відразу в комендатуру, і тоді – прощай, свобода, привіт, війна!» – сумно думав він, шукаючи правильне рішення. Нарешті, набрався сміливості, зупинив машину і підійшов до лавки, на якій сиділо п’ять-шість чоловік, в основному люди похилого віку.
– Добрий вечір, – почав Павло. – Я сам зі Сніжного…
На лавці схвально заколивалися хустини і картузи.
– Сестри моєї чоловік тут днями загинув, коли колону палили. Солдат, контрактник. Його десь тут під селом жіночка місцева поховала. Начебто її Тетяною звати. Нічого не чули?
Хустинки і картузи загойдалися: «…ні-ні-ні».
– Це для нього, чи що, труна? Тобі до голови сільради потрібно. Він позавчора там із кимось ходив, могили відмічав.
– А як його знайти?
– Сільрада закрита вже, так ти прямо додому шуруй.
Великий будинок голови з високим парканом було важко пропустити, та і розповіли, як доїхати, детально і зрозуміло. Голова, здоровий сивий дядько із великим кендюхом, вийшов на стук і оглушливий гавкіт двох вівчарок, витираючи долонею від жиру пухкі червоні губи:
– Так, є могили, але де чия, як я можу знати? Гості у мене, не можу з тобою зараз піти, та і дозвіл спеціальний потрібний, зрозумів? – голова активно заворушив пальцями, імітуючи перерахування грошових купюр. – Просто ж так нічого не робиться, хіба що пташки літають, еге ж?
– Добре, – зміркував Павло. – Я тоді додому, в Сніжне, пташкою метнуся, а завтра зранку заїду до вас у сільраду, за дозволом, так?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1396. Повернення“ на сторінці 6. Приємного читання.