Павло і Петруха повільно видихнули. Перечекавши ще декілька хвилин, Павло заповз у могилу і потикав землю заступом:
– Нікого. Нумо, дай мені дріт! – Петруха передав йому товстий дріт, який Павло акуратно почав засовувати в землю. – Ні, порожньо. Правду мужик сказав, один він тут.
– Який мужик?
– Та яка різниця.
Вони швидко руками і заступом згребли землю до ями, розрівнявши поверхню, і увіткнули хрест із паличок.
– Щоб кіпіш із самого ранку не почався! – пояснив Павло. – Невідомо ж, де ми будемо, правильно?
– Ну, я точно бухати буду! – вишкірився Петруха.
Далі все зробити було справою техніки і вправності. Труп відтягли до машини і поклали в багажник, дістали з кущів біля старого колодязя труну, прикрутили злегка до даху, від’їхали подалі в лісосмугу і при світлі ліхтарика переодягнули солдата в цивілку. Форму, хоча та і була без усяких позначок і майже нові берці закопали тут же, в лісосмузі. Павло дістав паспорт Гончарука, виданий йому під розписку батьками солдата, і спробував порівняти фотографію зі спотвореним обличчям небіжчика, але зробити це у темряві виявилося об’єктивно складно.
– Він? – запитав у Петрухи.
– Так, а хто ще може бути? – здивувався Петруха. – Як звати?
– Навіщо тобі?
– Просто цікаво.
– Андрієм. Ти документів у формі точно не знаходив, коли шмонав? Військового квитка, водійського посвідчення?
– Ні. Лише гроші і складний ніж.
– Може, десь випали? Посвіти тихенько ліхтариком на землю. Повинні ж бути.
– Може, в ямі загубили? Або витягнув хто?
– Швидше за все. Повертатися не будемо. Піднімай ящик! Важкий він, обережно.
Останній український блокпост Павло проїхав, коли вже починало світати. Скрізь – і на сепарських блокпостах, і на українських – йому ставили запитання, перевіряли машину, відкривали труну і навіть порівнювали фотографію на паспорті Гончарука з обличчям небіжчика. Ніхто схожості не помітив, утім, як і відмінностей – обличчя небіжчика опухло і посиніло, а з паспортної фотографії дивився молодий двадцятип’ятирічний хлопець. Як тут зрозуміти? Але нерви потріпали так, що довелося віддати всі сигарети і всю воду, а укропам ще і приплатити – казати, що везе військового, він остерігався, ще звинуватять, що сам убив. Ближче до ранку Павло відчув, що сили закінчуються. Він мріяв швидше дістатися до Старобельська і передати кермо Стасу. Але до Старобельська ще пиляти і пиляти, тому, знесилений, він з’їхав із дороги і, ризикуючи нарватися на розтяжки – втім, Павло знаходився в такому стані, що йому, здається, все було вже по барабану – і став подрімати на узбіччі.
Розбудив телефонний дзвінок. Крізь сон здалося, що це працюють міномети, і захотілося сховатися під сидіння і там доспати – від цієї безглуздої думки Павло і прокинувся. Дістав слухавку з кишені – сьома година дванадцять хвилин, тобто спав він трохи більше години – дзвонила Олена Миколаївна, вже кілька пропущених:
– Павло? Алло! У вас там усе гаразд? Дзвоню Стасу – не можу додзвонитися! Ти де?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1396. Повернення“ на сторінці 11. Приємного читання.