Розділ «1396. Повернення»

Не хотіла в це вірити й Олена Миколаївна. Однак серце їй підказувало, що, на жаль, це – правда, і відчуття біди накотилося на неї з новою нещадною силою.

– То не Андрій, – сказала вона. – Не Андрій! Де мій син? – і, втрачаючи рівновагу, тихо зойкнула і впала навколішки біля дивана.

Павло стояв на узбіччі біля своєї білої «копійки» з розкритою труною на багажнику, в якому лежало тіло невідомого українського солдата, якого він сьогодні вночі власноручно викопав. Якщо зараз по дорозі проїде військовий патруль і запитає, що тут відбувається, то пояснення можуть затягнутися. Ситуація пахла дуже великими неприємностями, і Павло миттєво втратив свою упевненість – ще хвилину тому він робив благородну справу, допомагав повернути солдата батькам, а тепер в очах сторонніх перетворився на звичайного торговця тілами загиблих. Усвідомивши цю ситуацію повною мірою, він гарячково став набирати номер Стаса.

– Так, – сонно відповів той. – Вибач, заспав, перебрали вчора трохи. Ти вже тут? Я через п’ять хвилин буду готовий, під’їжджай знаєш, куди?

– Не квапся, братане, – Павло стиснувся, як пружина. – Тут така справа… – він коротко, виклав суть.

– Охрініти, – тільки і сказав Стас. – Я тобі через хвилину передзвоню.

Хвилина тяглась, як година. За цей час трасою проїхало кілька автівок, у тому числі дві військові. Павло не сумнівався, що про білу «копійку» з труною на даху уже доповідають, куди слід.

– Значить так, – сказав через п’ять хвилин Стас. – Закривай труну і залишай її там, де стоїш.

– Не зрозумів, – здивувався Павло. – Давай я його краще в посадку заховаю.

– Не треба в посадку, там можуть не знайти, та й на розтяжку нарвешся. Гадаю, ти все правильно зробив, просто в могилі опинився не Андрій, а той хлопець з батальйону «Київ-1», який поруч у «камазі» сидів, нам так і розповідали. Йому також півголови знесло, тобто характер поранень схожий. Тому ти записку напиши, хто він такий і звідки він там узявся, і поклади її в труну, а сам давай за мною. Матері там зовсім погано…

Павло подумав, що написати, і поліз шукати в бардачок ручку або олівець. Як назло, серед усілякого непотребу потрібна річ не знаходилася, і Павло зло лаявся і нервово поглядав на дорогу, чи не йде сюди хто-небудь, щоб поставити запитання: «А звідки це у вас у труні, юначе, небіжчик? Дорогенький, розберемося, де ви його викопали!» Але ніхто, на щастя, не йшов. Паша, знайшовши, нарешті, зламаний олівець, послинив огризок і вирвав із простого шкільного зошита, який невідомо як тут опинився, аркуш, і написав: «Боєць батальйону «Київ-1». Загинув під Н. 29.08». Листочок поклав у труну, під складені на животі руки бійця, на труну тут же, на багажнику, закріпив кришку, і опустив акуратно на землю. Поставив уздовж узбіччя, метрів за два від проїжджої частини так, щоб можна було, проїжджаючи повз, побачити, а сам швидко стрибнув у машину і дав газу.

Повітря буквально дзвеніло від тривоги і напруги. Навіть на головних вулицях і широких проспектах, не дивлячись на вечір і прохолоду, що опускалася на місто, рідкі перехожі квапилися скоріше забратися з відкритого простору. Стояли порожніми літні кафе і лавки у скверах, нечисленні маршрутки і машини шмигали в провулки, ніби боячись потрапити на очі, але їх мало хто чекав на зупинках громадського транспорту. Місто немов вимерло. Довкола стояла така тиша, якої ніколи ще не бувало в мільйонному місті, немов мешканці в один день покинули його назавжди. Люди чекали вістей. Не з телевізора, ні – від своїх рідних і знайомих, які нині воювали в зоні АТО і знали реальну ситуацію на фронті значно краще, ніж журналісти і політики. Частину цих солдатів уже привезли в шпиталі і морги Запоріжжя і Дніпропетровська, і містом миттєво розлетілися чутки про десятки вантажівок із убитими в «Іловайському котлі». Рахунок йшов на години. Наступ російської армії розлив страх і ненависть по містах українського Півдня. Люди чекали повномасштабного вторгнення й окупації, відчуття грядущої біди і великої війни, шиплячи, повільно розповзалося розпеченим асфальтом. Кожен мешканець міста готувався до майбутньої війни по-своєму і сам шукав рішення: втекти, виїхати разом із родиною, зустріти росіян, як визволителів, або взяти в руки автомат.

Тишу порушив незвичний звук – асфальтом котився солдатський шолом. Котився довго, глухо дзвенячи і підстрибуючи, ніби його спеціально запустили з силою, наче кулю для боулінга. Шолом ніхто не намагався зупинити або підібрати – відлуння розкочувалося, здавалося, по всій вулиці, проникало в кожну квартиру, глушачи всі телевізори і суперечки. Шолом упустив солдат. Він стояв на протилежному боці вулиці біля двох автобусів разом із іншими солдатами, такими самими, як і він, із чорним від сонця і бруду обличчями, і, не знявши бронежилета, з автоматом на шиї, ні на секунду не відриваючись від пластикової пляшки з водою, жадібно пив.

Олена Миколаївна намагалася побачити обличчя кожного з цих бійців, які щойно повернулися з передової – в надії, що ним виявиться її син. Весь цей довгий важкий день вони зі Стасом провели в Дніпропетровську. Спочатку поїхали в морг, куди звозили тіла загиблих під Іловайськом, але далі за поріг їх не пустили. Та вони і не змогли б зайти, такий зсередини йшов нудотний запах. Їм пояснили, що для ідентифікації тіла спочатку слід звернутися до військової прокуратури, написати заяву і спробувати впізнати тіло з фотографій, і тільки потім повертатися на опізнання. У Дніпропетровськ вони приїхали навмання, від безнадії, одразу ж після повернення Павла і Стаса з невдалої експедиції на схід. У військовій частині, як і раніше, запевняли, що нічим не можуть допомогти, і радили почекати, коли все проясниться, але в Олени Миколаївни був не той характер, щоб сидіти і чекати.

У військовій прокуратурі під час перегляду фотографій того, що залишилося від тіл українських солдат, яких звозили до моргів з «Іловайського котла», Олена Миколаївна втратила свідомість. Прокурор, не оцінивши ризику, почав демонструвати всі фотографії підряд: відірвані руки, ноги, розірвані животи з нутрощами назовні, поки Стас не витримав і не сказав: «Досить! Показуйте тільки ті, де є голова!» – «Та я ж хотів, як краще! – здивувався прокурор. – Може, там годинник на руці побачите знайомий або татуювання…»

За день – жаркий і нестерпно важкий – вони переглянули всі фотоматеріали про загиблих, але пізнати Андрія не змогли.

– Якщо є бажання, з’їздіть ось у цей морг, – сказав прокурор, зовсім ще хлопчисько. – Там є вціліле тіло, яке можна опізнати. Поодинокий випадок… Я вам зараз адресу напишу.

Коли вони під’їхали до моргу, серце Олени Миколаївни прискорено забилося. В ній жила впевненість, що зараз, саме тут вона знайде свого сина. Не встигли вони під’їхати, як Стаса вже покликали на ім’я – на них чекали волонтери, які одразу перезняли фотографію Андрія на телефон і разом зі Стасом пішли на опізнання. Олена Миколаївна довго одна сиділа в машині, їй навіть не хотілося пити.

Це виявився не Андрій, та вона навіть не заплакала, звикла за останні дні стійко приймати удари.

– Їдьте в Запоріжжя, – порадила їм волонтерка, невисока дівчинка з невизначеним кольором волосся, довжелезними нігтями, розфарбованими в жовто-синій колір під український прапор, і вся утикана сережками: в носі, вухах і навіть у нижній губі у неї висіли срібні кілечка і дзвіночки. Зустрівши таку красунечку в рідному селі, Олена Миколаївна, напевно б, нічого хорошого про неї не подумала. Але зараз вона дивилася на дівчину і не знаходила її дивною або ненормальною. – Туди теж із-під Іловайська вивозили. Ми зараз своїм зателефонуємо, вас зустрінуть. Ось адреса, запишіть.