– За Стаса не переживаю, – дочка вміло випустила кільце диму. – Він завжди все правильно робить. Де тільки не служив! – подумала, ще раз затяглася, немов прислухаючись до себе. – Але якщо чесно – так!
Невістка й Олена Миколаївна не палили і з ліжка не вставали, й обговорювати що-небудь боялися, немов за кожне слово їх пектимуть залізом. Та й усе вже обговорено, увесь завтрашній важкий день, нема про що більше говорити.
– Далася їм ця будка! – поскаржився, лягаючи на скрипуче ліжко, батько.
– Яка будка? – не зрозуміла Олена Миколаївна.
– Барсикова! Кажуть…
– Т-с-с, Толю, тихенько, Сашка розбудиш, – хоча насправді вона хотіла попросити чоловіка помовчати з іншої причини – в пітьмі, заплющивши очі й закрившись у собі, як у мушлі, вона згадувала сина: крок за кроком, слово за словом, волосинку за волосинкою, від самого першого дня його народження. У неї для цього залишалася ціла ніч і весь останок життя.
– Машину тут залишимо, біля посадки, – Павло вже непогано орієнтувався на місцевості. – Беремо з собою кирку, лопату і рядно.
– Може, одразу в ящик зіграємо? – Петруха сподівався впоратися швидше.
– Ні, занадто великий. Викопаємо, акуратно покладемо – він ще не встиг розкластися, я думаю…
– Та хто його знає, така спека. Павлухо, чуєш, а чого він не на кладовищі закопаний? Хто його тут замочив?
– Не шуми. Нам зайві свідки ні до чого. Солдат це. Їхали в машині, їх «градами» накрило, а добрі люди з села прикопали.
– Чий солдат? Укропський?
– Просто солдат. Тобі яка різниця? У нього мама є, і тато є, дружина і синочок ось такий маленький, як у мене точно. Вони його поховати хочуть. Удома, по-людськи. Зрозуміло?
– Угу, та все зрозуміло. Слухай…
– І мені все зрозуміло, Петрухо. Ти мені прямо скажи, не кривися: мовляв, Павлухо, раз така справа, то за укропа дай мені грошей ще. Так?
– Так, – видавив із себе Петруха.
– Та не питання, додам. Значить, дивися далі: принесемо до машини, покладемо в багажник, дістанемо з кущів ящик, прикрутимо дротом…
– Ну що ти все обсмоктуєш так детально, шефе? Ми спритно зараз все зробимо – і по хатах, а?
– Це я для себе більше кажу, план складаю. Значить, ящик прикрутимо і подалі від’їдемо у лісосмугу, там переодягнемо і покладемо жмурика в труну. І все, можна буде їхати додому.
– А я? – запитав Петруха.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1396. Повернення“ на сторінці 9. Приємного читання.