Розділ «І в цьому була вся сіль»

– Танк!!! – закричав Бусіл і скотився в кузов.

У цю ж мить вибух розірвав кабіну «камаза», а через кілька секунд броньований борт прийняв другий могутній удар. Грім побачив, як на нього, наче папір, згинається розплавлена броня. І яскравий спалах. Грім прийшов до тями за секунду, завалений тілами товаришів. Він весь був забризканий кров’ю і мізками. Свій автомат Грім, не встаючи, витягнув із кривавої каші, на яку перетворилося чиєсь тіло. Зброю заклинило, і він відкинув автомат убік. Страху Грім не відчував, він навіть не молився. Те, що відбувалося, видавалося йому абсолютно нереальним. Перед очима з’явився тренер – похилого віку людина з сивим волоссям. Такий собі худорлявий на вид інтелігент в окулярах і в своєму фірмовому білому картузі. «Жодних емоцій, вимкни емоції!» – згадав Грім його головне правило перед змаганнями. Як уві сні, він дивився на тіла товаришів, розкиданих вибухом по кузову – тіла горіли й димілися. Він не міг розібрати, хто з них поранений, а хто вже убитий. Та він чітко побачив, як вогонь підбирається до ящиків із боєкомплектом, чув, як вибухають патрони, бачив, як Стаф стрибає за борт. Поруч до борту тягнувся рукою ще один боєць. Грім не впізнав його через обгоріле обличчя. Він також стрибнув на землю, розуміючи, що вже не в силах тому допомогти. Йому здавалося, що він усе робить повільно, дуже повільно, і що у ворога і вогню є тисяча хвилин, щоби вбити його.

Він устиг відбігти від вантажівки всього на кілька метрів, як стався вибух. Грім закрив голову руками, все, що він відчував – як на нього падають шматки обгорілого людського м’яса, з якого йшов гидотний запах. Разом зі Стафом вони залягли посеред поля. Грім урятувався через те, що був без бронежилета і втискався в землю що є сили, а, може, й через щось інше, цього ніхто не знає. По них працював кулемет, розташований на горищі одного з будинків всього за п’ятдесят метрів. Свистіло з усіх боків, траву клало, наче під гострою косою. Раптом кулемет захлинувся і замовк. Грім підняв голову і побачив, як до села забігають бійці – він упізнав своїх. На повній швидкості до околиці під’їжджала пожежна машина Тура – Грім почув, як вистрелив, здається, танк.

Щільність бою якось одразу різко стихла, напевно, українці накрили в селі одразу кілька вогневих точок.

– Допоможіть! Допоможіть! – він почув слабкий голос про допомогу.

Грім підняв голову і побачив Яра, батальйонного медбрата, підвівся і, кваплячись, побіг до нього. Пораненим виявився Бейл, місцевий хлопчина з Макіївки. Його посікло осколками, обличчя побіліло, як крейда. Яр швидко накладав джгути, щоб завадити крововтраті.

– Ви тільки батькам нічого не кажіть, – стогнав Бейл.

Його батьки були затятими сепаратистами, а Бейл пішов воювати за Україну. «Тому що Батьківщина». Грім кивнув:

– Все добре, брате, все нормально! Ти сам їм скоро все скажеш! Стафе, – покликав він товариша, що залишався лежати в траві. – Стафе! Стааафе!!!

З боку села валив чорний густий дим. Грім і Яр підхопили Бейла і потягли до хат.

Машину медиків спалили «градами» ще в перші дні оборони, але Філін не забивав собі голову дрібницями, просто наказав знайти собі місця в машинах – і годі. Дрин, Мурка, Вітерець, Яр розмістилися в міні-бусі «фольксваген» разом із бійцями «Дніпра-1». Мері, Міхей, Терапевт знайшли собі місця на «Уралі», який пішов у другій колоні. Усім наказали відключити телефони і витягнути з них акумулятори.

– Можна до вас у машину? – у відкриті двері заглянуло знайоме обличчя. «Так це ж Парасюк із Майдану!» – згадала Мурка.

– Сідай, Володю!

Почали свистіти міни, і колона, наче величезна нетвереза змія, нервово хитаючись, рушила. Мурка примостилася на табуретці і виглядала у вікно – вони проїжджали повз окопи, біля яких стояли, посміхаючись, солдати невідомої армії.

– Росіяни, – сказав Парасюк. – Одразу видно по формі, що не бандити, а регулярна армія.

Мурка вже подумки заходила до своєї одеської квартири і пригортала сина.

– Так, братці, пропоную план: приїздимо сьогодні до Курахово і напиваємося по повній програмі! – В автобусі радісно затупали ногами по підлозі. – А потім – по домах, мені першого вересня дитину в школу відправляти. Так що максимум 30 серпня я повинна повернутися до Одеси!

Кулі з усієї сили цокали по обшивці автобуса, здавалося, що йде свинцевий дощ. Чулися постріли важкої артилерії – за звуками можна було визначити, що по колоні били одразу з кількох десятків стволів. У салоні, намагаючись урятуватися від обстрілу, всі лягли на підлогу, обшивка не витримувала шквального вогню – осколки зайшли в ногу Дрину, в спину й обидві руки поранило Нестора. На дорозі стояла свинцева стіна, проскочити яку було нереально. Душа Мурки похолола і заповзла в п’яти. Позаду, в полі, з котрого вони тільки-но вискочили, стовпом валив чорний дим, крізь який пробивалося полум’я.

Водій витискав із автобуса все, що міг. Вони обігнали джип, обігнули автобус, який догорав посеред дороги, і, здається, вже вирвалися із сектору обстрілу, як знову потрапили під могутній залп – на них чекали і тут також. Ще одне кільце. Б-бабах! – сильний удар струснув автобус, і Мурка відчула, як у бік їй щось тупо і дуже боляче стукнуло, наче гантелею. «Якщо голова працює, значить, я жива», – подумала вона і відчула, як її щось піднімає і крутить. «Потрібно зрозуміти, куди я поранена, – наче в лихоманці, подумала Мурка, – спробувати перев’язатися».

Водій дав кермо праворуч різко вбік, намагаючись ухилитись від куль, і протягнув ще метрів сто, можливо, двісті. Бус заглухнув біля пагорба. Як горошини, медики і бійці викотилися на землю. Дрин, поранений у ногу, кинувся перев’язувати стікаючого кров’ю Нестора. На секунду здійнявши голову, він із подивом відмітив, як швидко герой Майдану Парасюк драпає до посадки. Мурку з автобуса витягнув Вітерець. Вона ніби і не відчувала болю.