Розділ «І в цьому була вся сіль»

Вони вже йшли на повний зріст, не ховаючись, до цілі залишалося зовсім близько – територія, як їм повідомили, контролювалася українською армією. Біля Підгорного на елеваторі несподівано побачили білу «таврію» – незрозуміло, що люди, які на ній приїхали, могли тут робити. З машини швидко вийшов коротко стрижений пацанчик, весь у татуюваннях, у синіх спортивних штанях і чорній футболці.

– Е, я солдат поважаю, – процідив він крізь зуби якомога більш миролюбно, однак це прозвучало, наче він здійснював свій звичний гоп-стоп. – Нате вам сигарет!

– Спасибі, братан, ми не куримо.

Бійці вирушили далі. Пацанчик їх трохи збентежив – зазвичай цивільні тут не те що не йдуть на контакт із українськими військовими, а всіляко намагаються уникнути спілкування. Тому таке намагання догодити могло бути викликане бажанням детальніше роздивитися, скільки їх, як вони озброєні, довідатися, куди йдуть.

– Треба прискорюватися, хлопці, давайте до траси! Треба вшиватися звідси.

Це виявилося правильною думкою – бійці сильно втомилися і ледь тягли ноги. А на трасі можна зупинити машину і попросити – ну, як попросити? – дуже наполегливо запитати, чи не можна з вами трохи під’їхати. На подив, водії різко відмовляли в допомозі. Зазвичай, навіть якщо люди, м’яко кажучи, не дуже лояльно ставилися до українських військових, коли бачили солдат із автоматами, мовчки погоджувалися і везли. Антон навіть став демонструвати свій паспорт:

– Дивіться, я місцевий, я – з Донецька! Довезіть нас до Комсомольського, будь ласка, там наші!

– Там ваших немає! – грубо відповів похилого віку сивий дядько в світлій фланелевій сорочці з коротким рукавом. Він виглядав як відставний діяч комуністичної партії. – І ніколи вже не буде!

З ним і доїхали до рудоуправління, що в передмісті – не мали часу вже чекати, коли хтось погодиться добровільно. Всередині будівлі було приємно безлюдно і прохолодно. В ефірі рації діялось щось малозрозуміле – декілька разів вони дуже погано чули Жака, зате замість нього в розмову раптом, характерно гиркаючи, врізався голос із кавказьким акцентом.

– За вамі паєхалі уже… очен серйозніє люді на зельоних машинах!

Які люди? Чим вони такі серйозні? На яких машинах? Вирішили почекати неподалік на залізничному містку – звідти, раптом щось трапиться, можна легко відійти назад.

– Я в місто збігаю, – запропонував знову Лісник, – подивлюся, що там коїться. Їжі, води куплю.

– Тебе ж одразу вирахують.

– Я без пов’язки і зброї, знову ж таки – білоруський акцент… – бійці змучено посміхнулися.

Лісник повернувся через кілька хвилин:

– Уявляєте, тільки вийшов – дітвора грається неподалік. Побачили мене і кажуть: «Дядечко, тікайте звідси, тут навколо “денеер”. Вони вас уб’ють!» На мені що, написано, що я – за Україну, я не зрозумів?

Тут на дорозі показався зелений бус, очевидно, той самий – із серйозними людьми, і рація тим же голосом із кавказьким акцентом наказала:

– Е, кидай зброю, знімай «броники» і вихадіте толка в футболках!

– Ноги, хлопці, ноги! – вони з усіх сил, що ще залишалися, рвонули в рудоуправління. Услід не стріляли. До зеленого автобуса за хвилину додався бетеер, який почав намотувати кола.

– Я тільки одного не зрозумів, – здивувався Антон. – Чому потрібно саме у футболках виходити?