Розділ «І в цьому була вся сіль»

«Ополченці» ганяли по місту на бетеерах – у балаклавах, молоді, лиховісні, хизувались автоматами. Одного разу я побачила під своїм вікном людей в гарно підігнаній формі, з оптичною зброєю, такі браві, одразу видно – професійні військові. Вони стояли під акацією і дивилися в приціл на будинки, на дороги, наче пристрілюючись.

Наприкінці квітня, коли почалися обстріли міста, дітей перестали пускати до шкіл. Снаряди і міни потрапляли в будинки, з’явилися перші поранені. Я один раз виїжджала з міста, бачила українську армію. Гнітюче видовище: погано вдягнуті, в гумових капцях, без наметів, без води, без їжі. Ночами вони робили наскоки на блокпости «ополченців», відганяли тих і забирали воду і провізію. А вдень вони просто сиділи біля мішків, навіть не мішків, а ганчірок, в які вони насипали землю. А «ополченці» тим часом дуже грамотно будували блокпости, зробили металеві «їжаки», уклали мішки з піском, відгородили переходи, містки, на одному з в’їздів до міста приварили вагон – і більше там ніяк не можна було проїхати. Ігор Стрєлков знав, що й як потрібно робити, він був професійно підготовлений до такого розвитку подій.

На нас чекали війна і розруха, і ті, хто зберіг здатність тверезо оцінювати ситуацію, добре це розуміли. З’ясувалося, в окупованому місті гроші дуже швидко закінчуються, їжа в окупованому місті також дуже швидко закінчується, хоча я й дуже запаслива людина, й у мене було багато чого в загашниках. І люди стали потихеньку виїжджати.

Я поїхала з дому тому, що потрапила під обстріл. Я дуже злякалася, втратила сон і не могла там більше знаходитися. Я піклувалася про літню пару, далеких родичів – купувала їжу і носила до них додому, і коли поверталася, раптом почула цей звук – свист, який ні з чим не можна порівняти. Я одразу ж його ідентифікувала, зрозуміла, що це осколки пролетіли поруч. Я дуже швидко побігла, а вдома мені сказали, що в таких випадках потрібно падати на землю і закривати голову руками, ховатись. Я була шокована: плакала, кричала, била себе руками по обличчю. Не знала, як заспокоїтись. Бо це дуже страшно – спочатку вибух, потім – свист осколків, що тебе наздоганяють… Другий раз я потрапила під обстріл… Ми з незнайомою жінкою йшли з Посьолка. Це район у нас такий. І попали під обстріл. Упали під паркан, наче він нас міг захистити, і ховалися за ним. Супутниця страшенно, жахливо кричала і все запитувала: «Це по нас цілять? Це по нас?!» – а я гребла землю руками з усіх сил – закопатися хотілося якомога глибше. Додому повернулася без нігтів, та я не відчувала болю. Це звуки такі от нестерпні – вибух, потім дзвенить і сиплеться скло, відлітає штукатурка, люди починають дико кричати. Ще така жахлива сцена, коли жінку покалічило, розірвало… Я не розумію, що нас змусило йти туди і дивитися на відірвану ногу, що лежала посеред дороги. Ми стояли і дивились, наче загіпнотизовані, на цю людську ногу, яка лежала в калюжі крові на асфальті, а я ж навіть не можу на укол дивитися, так крові боюся.

Після звільнення я не хотіла бачити зруйноване рідне місто, тому залишилася поки жити в Києві, хоча мені всі говорять – та я й сама це розумію і знаю – що зі Слов’янськом все гаразд. Тепер, звісно, я туди повернуся. Але мені не потрібно спалювати одяг, як Володі, і роздавати речі друзям – за мене це зробила війна.

Я «провоювала» разом із ним в Іловайську всі дні, до самого виходу «зеленим коридором». Іноді, коли Володя був зайнятий, слухавку брав хтось із його побратимів, і ми перекидалися парою слів. «А моя мама не знає, що я воюю!» – як зараз чую хлопчачий голос Шими. Вова не любив заглиблюватися в деталі, завжди казав, що ходив на завдання – і все, хоча по голосу я завжди відчувала, що він тільки-но повернувся з бою – втомлений голос чоловіка, який змушений вбивати. «Твій обранець – гарний воїн. Сьогодні приклади наших автоматів такі гарячі, що ми їх ставили у відра з водою», – сказав якось Шева, його найближчий товариш і побратим.

Починаючи з 25-го, кожні дві години Володя надсилав есемес: «Я живий». У ці дні ми, близькі та рідні бійців, яких замкнули в «Іловайському котлі», ходили до Генерального штабу на Повітрянофлотський проспект на пікети, вимагаючи бійцям бойової допомоги. Нам обіцяли. Ми – вірили.

28 серпня, о шостій годині вечора, Вова написав: «Не плач, нам дають “зелений коридор”».

Я, однак, плакала.

«Скоро ми побачимось, я кохаю тебе!»

Моє серце розривалося.

Пізно ввечері я почула по телевізору звернення Путіна до бойовиків: мовляв, пропустіть українських військових, дайте їм коридор, і я зрозуміла, що не варто очікувати нічого гарного. Та хіба б звертався президент ядерної держави до терористів публічно з таким проханням? Він просто хотів зняти з себе відповідальність за майбутнє масове вбивство, от і все.

Зранку я зайшла в магазин і купила наручний годинник, давно хотіла. Вже потім дізналася, що часи – це до розлуки.

Увечері бійці «Донбасу» виходили на телефонний зв’язок із Червоносільського в прямий ефір програми Савика Шустера. Колону розбили, розстріляли, знищили, спалили. Хто зміг врятуватися, кому пощастило – той утік посадками, багато бійців тримало оборону в Червоносільському, відбиваючись від атак росіян. Це був дзвоник наче з іншої планети: ти сидиш, чаюєш на дивані біля телевізора з печивом, а там, на сході твоєї ж країни, зовсім поруч, солдати чужої армії зараз знищують твоїх близьких і рідних. І ніхто не в силах їм допомогти. Ніхто.

Мені ніколи не забути своєї безпорадності перед долею.

Я стільки плакала, що душа моя повинна була вийти з мене разом зі сльозами. Я знала, що він, мій коханий, мій рідний – їхав до мене, повертався до мене! Я знала, що ми повинні бути щасливі разом.

Багато людей загинуло, багатьох тримали в полоні, багато бійців пропали безвісти. І тільки про поранених, яких через кілька днів передали Червоному Хресту, і тих, хто прорвався з боями крізь кільце, родичі дізнавалися з часом, що з ними все гаразд. Тому довго не було ясності, що сталося з Володею, і з виру відчаю іноді з’являвся човник надії. Ром, якому вибухом відірвало пальці на руці, він вийшов із полону через кілька днів, запевняв, що бачив на власні очі, як вели Вову. Той начебто кричав: «Слава Україні!», – а Ром його заспокоював: «Не кричи, ти ж у полоні!» – «Та я за двадцять метрів від нього стояв, він ще в тільняшку був одягнений. Володя не загинув!» – «Володимира вивезли до Росії, в Ростов-на-Дону, його бачили наші близькі товариші», – говорили комусь волонтери, яких неможливо було ніде розшукати, щоб підтвердити їх слова. Таким свідченням важко не вірити, їм дуже хотілося вірити, дуже хотілося!

Хлопці привезли до Києва речі загиблих і зниклих безвісти. Сапер попросив: «Подивись там, у його наплічнику має бути малюнок для тебе». Наплічник із речами віддали мамі. По-дитячому наївний малюнок невідомого восьмирічного хлопчика з вінницької школи з позивними, які написали на ньому побратими Володі, я бережу, як найдорожчу картину в світі.

Три місяці я фактично не виходила з квартири: лежала, трусилася, наче в пропасниці, накрившись пледом, невідривно дивилася новини, без кінця розмовляла з побратимами Володі, дізнавалася нові подробиці бою, намагаючись знайти зачіпки на порятунок, на диво.

Наприкінці січня його син здав кров на ДНК. Зрешечене осколками тіло Володі перепоховали 13 червня 2015 року в Києві. Я заплакала лише, коли заграв гімн України. З тих хлопців, хто їхав із ним у броньованому «камазі», мало хто вижив.