Розділ «І в цьому була вся сіль»

Усач більше не слухав, він схопив гранатомет, ще кілька людей пішли з ним. Танк вони знищили, і взяли в полон двох танкістів і двох десантників (в мережі навіть можна знайти відео їх допиту, його виніс після шести місяців полону один з бійців). Другий танк стояв у балці, тому стріляти по ньому згори було саме задоволення. Прямим влучанням у бензобак вирішилися всі проблеми – танк миттєво спалахнув, наче сірник, башту відірвало геть і відкинуло далеко в бік, екіпаж згорів заживо, без варіантів, обійшлося без полонених. За різними даними, каже батько, в той день вони підбили до чотирьох танків і десь п’ять-шість беемпе ворога. Окрім «Донбасу», в Червоносільському воювали 39-й і 40-й тербати, 93-тя бригада, 17-та танкова бригада, 3-й полк спецназу (11–12 бійців), також батько казав, що бачив загиблих хлопців із нашивками «Правого сектора». Всього в Червоносільському тримало оборону понад двісті солдат і офіцерів.

Росіяни, втративши техніку і людей, відійшли на кілометр-півтора і звідти почали бити по селу артилерією й танками.

Яцек запропонував обміняти полонених на вихід із оточення, але росіяни прогнозовано відповіли, що полонених вони знищать разом із українцями. Батько тоді пожартував: «Росіяни своїх не кидають, вони їх знищують!» Полонені – зовсім молоді хлопці-контрактники – допомагали носити поранених, батько каже, що вони могли б стати найкращим посібником, щоб демонструвати – ніякої ненависті звичайні російські хлопці до українців не відчувають, вони не хочуть воювати з нами так само, як і ми – з ними. Точніше, не хотіли.

Полонених таки вирішили повернути. Разом із ними передали і наших важкопоранених із надією, що їм нададуть термінову медичну допомогу. Однак, як з’ясувалося за кілька днів, до наших важкопоранених навіть ніхто не доторкнувся, з п’ятьох померло четверо, вижив лише Шурлик.

Поки віддавали поранених і полонених, доки російський танкіст бігав у підбитий танк за шоломофоном, на полі бою встановилася тиша. В повітрі висів запах лайна і крові, солоний терпкий запах розірваних на частини людських тіл. Хто міг, той пішов шукати поранених і загиблих.

Батько, у якого розламувалася голова, дзвонив усім, кого знав: «Правому сектору», артилеристам, знайомим військовим командирам. «Правий сектор» невеликими силами намагався прориватися на допомогу, але потрапив у засаду, а артилерист із позивним Капкан спочатку взяв координати, а потім передзвонив і сказав: «Я до вас не дістану. Мені заборонили працювати…»

Телефон брав зв’язок, лише якщо вилізти на трубу будинку – батько там так і простояв біля години – з трубою на трубі, поки намагався домовитися про допомогу. Потім він полишив телефон (бо дуже боліла голова, а знеболювальне закінчилося) Борису, який і спілкувався далі з Семенченком. Той обіцяв підтримку, просив триматися, але біля першої години ночі, коли він мав вийти на зв’язок, Семен не взяв слухавку.

Село продовжували обстрілювати, українці огризалися, як могли. Пізно ввечері до них звернувся російський полковник Лис – дійсно, такий шустрий живчик невеличкого зросту, і ззовні трохи схожий на лисицю – сказав, що має наказ на знищення, тому краще здатися в полон. Мовляв, ніякого штурму не буде, просто зрівняємо цей хутір із землею артилерією, і на цьому війна закінчиться. Бо «двохсотих» у них і так багато, і зовсім незрозуміло, як це пояснювати вдома. Лис дав часу до шостої години ранку. Яцек і лейтенант із «Кривбасу» пішли на переговори, але їх навіть не вислухали – тицьнули мордами в землю і полонили. Під час начебто переговорів росіяни не припиняли стріляти. Кілька бійців, які не очікували такої підлості, вийшли з укриття й отримали поранення, наприклад, капітану Апісу перебило руку, він лікується і досі. Ходив до росіян на перемовини і Пасічник із 39-го тербату – йому Лис пообіцяв, що всі, хто здається в полон добровільно, отримають статус військовополонених, а поранених передадуть Червоному Хресту.

– Не вірте! – гарячкував батько. Здатність сприймати дійсність адекватно йому допомагав підтримувати знеболювальними пігулками Яр. – Нас віддадуть сепарам!

– Лис дав слово офіцера!

– Йому дадуть наказ – і всі слова помруть.

Деякі бійці в ту ніч намагалися вийти з оточення. Мінометники вийшли двома групами, самостійно прорвалися Брест і Усач, вийшов Гал із групою з десяти людей – кілька діб вони блукали полями, ховалися на закинутих фермах, сиділи в посадках. А Оресту не пощастило – загинув. І багато хто ще не вийшов, доля їх не відома досі.

Наступного дня оточені в Червоносільському намагалися тягнути час, сподіваючись на допомогу від української армії. Та поміч не йшла, і, зрештою, всі зрозуміли, що вона і не прийде. Росіяни вдарили з «нони» – спочатку недоліт, потім переліт – останнє попередження. Першими почали здаватися армійці, за ними потихеньку потягнулися тербати і добровольці. Невелика група «Донбасу» намагалася ще тримати оборону під обстрілами приблизно до сьомої вечора, але, усвідомивши безглуздість спротиву, також вийшла в полон. Перед тим ламали зброю, топили її в колодязях, викидали телефони. Батьку запам’ятався вчинок молодого хлопця з позивним Мирний – він поставив прапор України посеред поля і сам став поруч. Росіяни довго не могли зрозуміти, що з ним робити, кружляли на беемпе: «Здавайся! Прибери прапор! Зараз застрелимо!» – та Мирний стояв, не звертаючи уваги. То був безглуздий, але героїчний вчинок.

Полонених тримали всю ніч у полі, а на ранок розділили: поранених, тербати і військових передали Червоному Хресту, а «Донбас», близько ста п’ятдесяти чоловік – віддали «денеерівцям».

Так закінчився штурм Іловайська, точніше, так закінчилися основні бойові дії.

По поверненню в Київ батько отримав третю ступінь інвалідності. Але приховує це і продовжує воювати в іншому військовому підрозділі. І справа тут не тільки в патріотизмі, хоча і в ньому також, а в тому, що ми не маємо вибору. Всі наші речі, навіть шкарпетки, залишилися в Донецьку. А разом зі шкарпетками там залишилося все наше попереднє життя: наша квартира залишилася в Донецьку, наші машини залишились в Донецьку, наші комп’ютери залишились в Донецьку. В нашій квартирі разом із моєю мамою живе тепер сепаратист, мама з ним познайомилася на мітингу, своїми безумними очима він нагадує їй Губарєва, а хижою підступною манерою говорити – Путіна. Нашою машиною він об’їжджає свої блокпости, він лежить на нашому дивані й дивиться на нашій великій плазмі «Росію-24» і «Лайфньюс» – хоча б щось у нього є там своє. Він солодко позіхає і думає, щоб ще у кого віджати завтра. Я навіть не знаю, він місцевий чи заїжджий, та мені й байдуже, якщо чесно. Я його ненавиджу, він відібрав у мене маму, віджав, як якесь авто, відібрав дім, школу, підручники, моє місто, яке вже ніколи не стане таким, яким ми його знали.

Маму я дуже люблю, але не розумію. Я не розумію не те, що вона покинула батька – це якраз можна пояснити, іноді люди розлучаються. Я не розумію, як можна було викинути все своє життя, всі свої тридцять сім років на це ганебне сміттєзвалище? Заради чого? Заради «русского міра», про який вона до весни 2014 року навіть нічого і не чула?

Ми з батьком знімаємо однокімнатну квартиру в Житомирі. На днях він знову збирається на війну. А я збираюся в нову школу. Я буду жити тут. Це головне, про що я хотів вам сказати».