Розділ «Між Гельсінкі та Стокгольмом»

– Чи ти не бачиш, що ми вже давно приїхали? Люди сунуть трапом на борт, – подивився на годинник. – Йо-майо! Сьома. Це виходить, ми годину вже стоїмо. От-от назад попливемо. Бляха-муха, давай хутенько, виповзай.

За секунду на палубі не лишилося нікого і нічого. Лише коричневий шматок м’ятого паперу, в який була загорнена московська ковбаса, сиротливо лежав на місці під номером 23.

Зійшовши на сушу, пара попрямувала до пункту паспортного контролю. Коля всю голову Люсі проточив, розповідаючи, що документи тут перевіряють украй рідко.

– Ти, головне, йди собі, не подавай виду, що в тебе візи немає. Вони тут усі психологи, дивляться, в кого очі бігають, того просять показати паспорт, – шепотів, мов у гарячці, й ніяк не міг опанувати власні нерви.

Людочка пішла першою лиш тому, що їй набридли теревені чоловіка. До неї усміхнувся прикордонник, а вона відповіла ніжною джокондівською усмішкою, ну, тією, що з загадкою. На іншому боці турнікету зупинилася в очікуванні чоловіка. Здалеку бачила його: губи складені в ниточку, очі опущені, напружений – вирізнявся у натовпі. Вона зовсім не здивувалася, коли Миколу запросили пройти в окреме приміщення. Через якийсь час із кімнатки, куди завели її чоловіка, вийшов прикордонник, роздивився навкруги, побачив Людочку, зустрівся з нею поглядом і поманив пальцем до себе. Молодиці нічого не лишалося, як підкоритися дещо романтичному жестові представника шведської влади. Зайшовши до маленького кабінету зі скляними стінами, Люся побачила таку картину: на столі – розхристана сумка, з якої хаотично стирчать палітурки книжок упереміш із Людиними трусами, светрами й сорочками Миколи. Платівки гуртів «Зоопарк», «Звуки Му», «Кіно», «Акваріум», «Пікнік», «Браво» та «Секрет» стосом спочивають біля відкритої валізи. Жінка в сірому офіційному костюмі намагається випитати в розгубленого Миколи якусь таємницю. Питання ставить виключно шведською, тому у відповідь отримує відчайдушні погляди Миколи, знизування плечима і промовисті розведення врізнобіч верхніх кінцівок.

– Що сталося? Що вони шукають? – запитала Люда в чоловіка, щойно увійшовши. Після цих слів у кімнаті стало тихо, як у відкритому космосі. – Я щось не те бовкнула?

До Колі нарешті повернувся дар мови, й він відповів голосом, що помітно тремтів:

– Нічого не розумію. Я їм англійською сказав, що я з дружиною. Вони зрозуміли. А потім щось питали бозна-що…

– Руські? Ю а руські? – шведка була явно задоволена.

– Єс! Юесеса! – відповіла Людочка дикою англійською.

Вона витягла з кишені паспорт і передала його шведові, що випростав до Жужі долоню.

– Ві а фром Совієт Юніон! – продовжив Микола й собі потягнувся в кишеню за документом.

– Нот муслім, араб? – здивувалися шведи.

– Вони думають, що ти араб, – пояснила не так чоловікові, як собі Люда.

Коля дійсно був схожий на терориста-екстреміста з арабського світу – смаглявий, неголений брюнет.

– Ду ю спік інгліш? – докинув свого чолов’яга в уніформі.

– Єс! – бадьоро вигукнув Микола, хоча до абсолютного володіння мовою їм обом було, як до неба рачки.

Шведів прорвало і вони навперебій почали ставити запитання, Люда й Микола просили говорити «слоулі». Шведи як могли розтягували слова, але все одно сенс речень залишався для прибульців нерозшифрованим. Після п’ятнадцятихвилинної безплідної розмови за допомогою жестів і міміки, з додаванням слів «єс» та «ноу» скандинави, втомившись, вирішили викликати перекладача. Прикордонниця підійшла до Людочки, взяла іноземку за руку й повільно, дивлячись прямо їй у вічі, щось сказала. Людочка сконцентрувала всю свою увагу на окремих словах.

– Не зрозуміла, – заметляла головою Жужа та глипнула на Колю.

– Щось про питання, – здогадався. – Я почув слово «квещенз».