Розділ «Вибір»

– Дитину? – запитав стривожено. – Яку дитину?

– Свою… – Людочку прорвало, й вона лаконічно переказала вимоги.

Клерк, зиркнувши за її спину на відвідувача, попросив жінку трохи почекати, допоки він не відпустить англійця. Той закінчив писанину й привітно подав до віконечка кипу паперів, заінтриговано глянувши на Люду.

Коли жінка залишилася в холі посольства сама, до неї вийшов товстий, в літах, сивий чоловік і попросив докладно розповісти про проблеми. Люда з піднесенням почала описувати митарства, доносити до чужої їй людини душевні переживання, ділитися хворобливою ностальгією.

– Ні! – після довгого обдумування сказав товстун. – Нічого не можемо зробити. – Він перегортав сторінки Люсиного паспорта. – Таких, як ти, у нас… – провів долонею поверх своєї макітри. Людочку різонуло, що він звертається до неї, як до «дівки». – Кожна хоче приїхати, заробити й повернутися за рахунок держави. – Людочка не в’їжджала в суть. – А ти взагалі хочеш іще й дитину протягти.

«Як це протягти? Про що тут йдеться?» – Люся не наважувалася обурюватися вголос.

– До того ж дитина, як ти кажеш, народилася не в Україні? – запитально подивився спідлоба на Людочку. Та ствердно кивнула. – Що ти хочеш? – запитав, наче ляпаса дав. Люся почервоніла. «А й дійсно, чого вона домагається від ситого безпроблемного дядька? Невже він може її зрозуміти?»

– Ти відмовилася від дитини? – скривив рота.

«Як йому пояснити? І чи зрозуміє?» Жужа вимоталася вщент. Єдине, чого їй хотілося, – це зникнути, розчинитися, випаруватися. «Навіщо я сюди прийшла? Що я вимагаю у цього чоловіка? Мені ж ніхто не може допомогти», – з цими думками українка витягла паспорт із пухкеньких рук опецькуватого, сомнамбулічно попленталася до дверей амбасади й вийшла надвір, голосно вдихнувши лондонський смог на повні груди.

– Слава Богу! – мовив із полегшенням товстун. – Діма! – покликав. На його поклик вимайнув молодик у блакитній сорочці. – Начальству ні слова. Зрозумів? Ходять тут, профури. Розбирайся з ними. Не знають вони, бачте, що треба не з порожніми руками пхатися до офіційного закладу. Натякай їм, натякай…

Обидва вищірно засміялися.

– Приходила Любка-лярва? – поцікавився у колеги. – Гроші принесла? – молодий очима показав на шухляду. – От ненавиджу цих проституток, – сказав товстун. – Хоча нам вони потрібні.

Чоловіки знову зареготали. Їхній хижий сміх перервав скрип вхідних дверей. Робітники амбасади миттю повдягали маски неабиякої люб’язності та галантності.

Людочка, вдихнувши повітря, усвідомила, що її план провалився. «З тріском!» – резюмувала, потихеньку віддаляючись від будівлі, увінчаної жовто-блакитним клаптем тканини.

«Вибачте!» – не відразу зрозуміла, що звертаються до неї. Коли побачила знайоме обличчя, здивувалася. Це був той, єдиний, окрім неї, відвідувач українського посольства. Звертався на ламаній російській.

– Я… е-е-е… чув і зрозумів, про що ви там просили, – спинив Люду. – Вам, сподіваюся, не відмовили? – В очах світилася надія.

«О, бідолашний представнику наївного народу, ти сподіваєшся? «Залиш надії кожен, хто сюди заходить» – потрібно було написати на стінах цієї амбасади», – подумала миттєво.

– Відмовили, – сумно зізналася й хотіла йти далі.

Чоловік потемнів, незважаючи на те, що й так був не світлошкірий, схопив Людочку за руку й поволік назад.

Двері рипнули, клерки лубочно всміхалися новим відвідувачам з-за скляної перетинки… Уздрівши, хто зайшов, українські посольські щурі враз перетворилися на продавчинь із зачуханого овочевого магазину доби розвиненого соціалізму. Вони повтягували щоки й скорчили такі пики, на яких читалося: «Товару нема! Нєту!!!»