Розділ «Вибір»

Тоді Нік забрав артефакт, на мить відійшов, а повернувшись, пригорнув дружину до себе.

– Знаєш, я іноді тобі не довіряю. От не знаю чому. Щось таке пронесеться всередині мене. Каже: «Вона бреше», – а потім ти подивишся на мене, і я розумію, що в мене просто фобія. Ти вибач! – говорив ніжно та лагідно. Людочці закортіло підскочити, порвати на собі піжаму й кричати: «Я винна, я дійсно тебе обманюю. Я хочу тебе здати і здам, бо не маю іншого виходу. Я не піду в божевільню, куди ти мене підштовхуєш, я не віддам тобі дочку. А тепер роби зі мною, що хочеш». Та, дякувати Богові, це були лише думки, далекі від того, аби матеріалізуватися. Людочка вдавала турботливу дружину, потім, пізніше, вночі, коли Женя спала, – гарячу коханку. І лише коли Микола засопів, поринула в роздуми. Ритм руху стривоженої крові в її судинах примушував невідкладно кинутися під матрац, аби вийняти звідти перепустки в омріяне життя. Голова, якій потрібно було залишатися холодною, а вона таки пашіла, давала команди лежати й чекати. І Людочка лежала й чекала до ранку. Щоправда, коли ранок почав уже потроху заповнювати кімнату, Люся впала в короткий, але глибокий сон. Її збудив чоловік. Розплющивши очі, побачила його, стривоженого, над собою. Жінці здалося, що в її долоні затиснуті папери. Враз пронеслося в голові: «Я їх витягла, а він тепер усе зрозумів».

– Ти кричала. Щось наснилося? – запитав.

Глянула на свою руку, яка міцно вчепилася в простирадло. «Дякувати Богові», – подумала.

– Напевно, наснилося… А що кричала? – запитала, аби щось запитати.

– «Дай, віддай!» кричала. Про якийсь папір кричала.

– Про туалетний, напевно, – підвелася й побігла до ванної.

Женечка ще спала, та за мить Люся почула з дитячої жахливий лемент дочки. Вистрибнула зі свого укриття. Микола тримав малу на руках.

– З нею таке буває. Каже, що бачить монстрів, – пояснив і ніжно залопотів до дочки, заспокоюючи.

Женя частенько влаштовувала такі «антерпризи» з монстрами. Дитя прокидалося, схоплювалося з ліжка й кликало на допомогу. Широко розплющеними очима обдивлялося кімнату й показувало пальцями на стіну, в якій виднівся вентиляційний отвір, декорований решіткою. Коли на вулиці занадто віяло, з отвору долинали не вельми приємні звуки, які, можливо, й будили уяву дитини, створюючи образ безтілесного, але галасливого «монстра». До того ж однолітки, з якими бавилася Джейн, активно й повсякчасно обговорювали саме монстрові питання, надивившись дивних для Люсі, але нормальних для англійців мультиків.

– Повний місяць сьогодні, чи що? – запитав Коля, коли дівча втихомирилося.

Усвідомивши, що ванна звільнилася, Нік прожогом зайняв вакантне місце, Людочка мигцем кинулася до спальні, одним рухом вихопила усе, що було під матрацом, запхала до свого наплічника й рвонула до кухні, звідки її кликала дочка, яка не бажала їсти вівсянку.

– Я сьогодні піду з Джейн, а ти відпочинь, – крикнула Люся чоловікові.

«Нічого страшного не буде в тому, якщо я піду до амбасади з Женькою», – думала, хоча краще було б залишити малу вдома. Але жінка не хотіла викликати підозри.

– Її запросили на день народження, – відгукнувся з ванної. – Я відведу. А ти поїдь і забери нарешті свої гроші. Бо скоро потрібно йти до психіатра, – далі Микола почав співати, перекрикуючи шум води. Сам приймав душ, але Людочці робити це суворо забороняв, мовляв, ми, англійці, мусимо заощаджувати воду. Показував, як вони, англійці, зазвичай миються. Набирав по кісточки води й повчав: «А навіщо більше, їй-бо. Таки англосакси – народ розумний, не те що дурні слов’яни».

У посольстві на Люсю чекали. Документи, що їх припхала українка, дуже зацікавили тезку Людочки, яка вовтузилася тугим задком по лаві від задоволення. «Приміряє нові погони», – іронізувала подумки Люся.

– Це ми забираємо, – від цієї заяви Людочка зойкнула.

– Як? Мені потрібно все покласти назад. Під матрац, – не помітила, що вдалася до непотрібних подробиць. – Він мене уб’є, – додала зі сльозами в очах.

– Та не дрейф, – таке панібратство неприємно різонуло. – Зараз зробимо ксерокопії й усе тобі повернемо, – встала, потисла Людочці руку, наче генерал солдатові після вручення медалі чи навіть ордена.

Хоч Жужа й переймалася, що її обдурять, заберуть оригінали й не повернуть, але за якийсь час їй винесли компрометуючі її чоловіка папери. І виніс не будь-хто, а сам посол. Окрім нічого для Люсі не вартих папірців посол тримав у руках її паспорт. Серце затріпотіло, наче маленька пташка, яка хотіла вилетіти назовні. «Чи там є вже моя Женя?» – запитала в себе й подивилася з надією на посла.