Розділ «Робота»

Жужу підкидало й тіпало від страху, але разом із тим їй було начхати на все, окрім одного – дитини. Єдине, що її хвилювало, – уникнути розлуки з дочкою, яка саме зараз сиділа у неї на колінах і лагідно погладжувала мамине волосся. Микола кидав на дружину спопеляючі погляди й постійно примушував Женьку щось принести чи занести. Малеча стрімголов виконувала батькові забаганки й вмощувалася на улюблене місце, намагаючись не пропустити жодного слова з розмови дорослих. Коли вже завдань для дівчинки не лишилося, а ревнощі не попускали, Микола знайшов інший спосіб роз’єднати пару.

– Зроби нам кави! – кинув дружині, наче служниці.

Жінка стояла на кухні й насипала в турку мелене запашне кавове борошно. «Раз, два, три, чотири…» – автоматично рахувала. Спинилася, коли почула від себе «Одинадцять». Подивилася на турку. Та була вщент наповнена.

«Дурепа!» – потай вилаялася, оговтавшись.

«Дурепа», – почула тихе шипіння позаду себе. Слово, на відміну від попереднього, вимовлялося вголос та ще й англійською. Говорив Енді. Жінка з ненавистю повернулася до нахаби, хотіла було відвісити йому ляпаса за словесну образу. Розвернувшись до англійця, здивувалася з його по-батьківськи доброго виразу обличчя.

Микола простував до вбиральні.

– Я тут допоможу, – сказав йому Енді, неприємно посміхаючись. Як тільки Бабенко зник, Енді відразу, без попередження, пошепки одним реченням процідив з занадто серйозним, як для нього, виглядом:

– Ні! – заметляв головою й вказівним пальцем. – Ніколи, чуєш? Ні! Не треба.

Людмилі з очей та й з душі зірвало пелену, крізь яку вона дивилася на експеримент із власним божевіллям.

– Ти не побачиш дитину. Ніколи! – шепотів, оглядаючись на коридор. – Ти будеш за ґратами в психушці, – склав із пальців решіточку.

Жужин інстинкт самозбереження запрацював на повну й повідкривав усі зашлаковані портали свідомості. Запульсувала кров у жилах і в голові, кинуло в жар, підступило до горла нудотним кавалком.

– Не можна! – ще раз наостанок попередив Енді, повільно водячи головою ліворуч-праворуч.

Людочка щиро обняла чоловіка, якого вважала ворогом іще кілька хвилин тому.

– Ось вони вже й обнімаються, – вклинився Микола.

– Але ж у тебе дружина! – Енді вивільнився з обіймів уже зухвалим бізнесменом, яким його звик бачити Микола. – Мені б таку.

Українець повернувся до незакінченої бесіди про лікарку, яка зможе допомогти знайти в Людмили невиліковні психічні хвороби.

– Усе можна зробити, – Енді намагався не дивитися на Жужу. – Потрібні лише гроші. У тебе є гроші? – нахабно запитав в містера Бабенкоффа (так вимовляли Нікове прізвище англійці. Напевно, на його ж вимогу).

«Хоче розвести його на «бабки», – подумала «божевільна» й потай зареготала на усе горло. Натомість зовні залишалася безтурботною готувальницею кави.

– Гроші, гроші… Усім потрібні гроші. Ти знаєш, Енді, у мене на цей час немає вільної готівки, – тоді підняв брови, згадавши, у кого вони є. – У Люсіль є гроші, Енді, вона ж працювала, – відказав весело.

Енді замислився. «Мене, вірогідно, не хоче розводити на бабки», – подумала й занепокоїлася.