Розділ «Робота»

– Знайомий, – відповідь.

– Його перше ім’я? – вимога.

– Не пам’ятаю, – досить впевнено.

– Ви іноземка? – питання.

– Так! – відповідь.

– Якими мовами володієте?

– Українською, російською.

– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.

– У вас є досвід роботи? – питають там російською.

– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.

– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.

– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.

– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.

Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…

У «Стерлінг Паблікейшнз» Люду зустрів керівник російськомовного офісу – Бєзгін Анатолій Іванович. Просив називати себе містер Бєзгін, із наголосом на останньому складі. Тут працювало близько двох десятків людей, чоловіків і жінок. Вони повитріщалися з-за своїх перегородок на новеньку.

– До роботи! – наказав начальник, розтягуючи слова й піднявши брови.

– То ти кажеш, що працювала у цьому бізнесі? – вдруге запитав Анатолій Іванович, скануючи Люсю поглядом.

Жінка здивувалася своїй зухвалості, коли випалила:

– Два роки в Фінляндії, а тоді ще рік в Україні.

– У тебе є дозвіл на проживання? – з недовірою.