Розділ «Допит»

Люда не розпізнала заковику, відверто розреготалася та наївно додала:

– Це була не спецшкола, а звичайна середня загальноосвітня у місті Міккелі. Я ж вам казала, ми там вивчали мову…

– Скільки вас там було? – обірвав Жужу офіцер.

– Ну… – Людочка намагалася порахувати. – Двадцять-тридцять, якщо рахувати всіх, хто потім долучився.

– Нас цікавлять вихідці з СРСР.

– Тоді п’ятеро, ні, шестеро, – виголошуючи початкові літери імен, загинала пальці.

– Повні імена, прізвища, місця народження, добре було б адреси осіб, які разом із вами навчалися підривній діяльності у фінській спецшколі.

Людочку заціпило. Вона не вірила своїм вухам. Якій діяльності? У якій спецшколі? Відчула, як слідкують за нею дві пари очей.

– Я не вчилась… – плуталася в показах. – Точніше, навчалася.

– Що заносити? – запитав писарчук у старшого.

– Вчилась, вчилась, – ствердно мовив той.

– Тепер, скажи нам, любонько, коли тебе завербували, хто, за яких обставин?

– Та що ви верзете? – вихопилось у «шпигунки», вона обурилася та скочила на ноги. – Я жила, як і всі біженці у таборі…

– Табори охороняються? – пролунало чергове питання.

– Ну, є якась охорона, напевно.

– Зі зброєю.

«Та вони божевільні», – подумала.

– Кого ви хочете з мене зробити? Я не шпигунка, – вп’ялася поглядом у головного.

– Усі так кажуть, – відповів він рипучим голосом.

Люся потрапила до лап спрута. Їй шиють політичну справу. Жінка пожалкувала, що поїхала з по-дитячому наївної Фінляндії. «Повернутися б зараз назад, тоді вже не потрібно буде складати недолугих легенд, бо є своя правда про ув’язнення», – думала. Жужа картала себе за те, що повірила змінам у цій країні. Тепер вона втратить не лише дитину, рідних, Батьківщину, але й свободу. «Моя рідна Україна!» – подумки мовила з сумом. Тоді подивилася на типів, що ліпили з неї шпигунку. «Російські офіцери, – пронісся здогад. – А я українка». Відчула, що намацала тонку ниточку, за допомогою якої вилізе звідси.