Розділ «Нове життя»

– Тютто! – наголошували. – Тютто!

«Як це тютто, коли має бути пойка? – не розуміла Люся. – Тютто – це ж дівчинка, а в мене Жоржик». Новоспечена мама намагалася повідомити про підміну дитини, але сон, у який вона поринула, не дав їй це зробити. Лікар звернувся до неї ламаною російською:

– Спакайнай ноч.

Ця ніч не була спокійною, скоріше – божевільною. Люсі крізь глевку та в’язку наркозну завісу чулося здалеку два слова: «кіпу-пайніке, кіпу-пайніке, кіпу-пайніке». Медсестра промовляла це заклинання, корчачись від удаваних спазмів і вказуючи на стіну. Тішила себе надією, що іноземка врешті-решт зрозуміє, чого від неї хочуть. Людочка, оговтавшись від діпрівану, схвально кліпнула повіками, бо й справді здогадалася, що у разі виникнення болю має покликати на допомогу, натиснувши ґудзик екстреного виклику. До скону пам’ятатиме, що біль – це «кіпу», а ґудзик чи кнопка – «пайніке», як паніка. Ніч тяглася довго, й нестерпно боліло все тіло.

Зранку Люся довідалася, скільки разів прикладалася до пайніке, бо мала страшенну «кіпу», порахувавши сліди від уколів на передніх поверхнях стегон. Забажала роздивитися свого живота, але той виявився міцно забинтованим спеціальними еластичними грубими бинтами. У Люсиному полі зору (а підвестися їй ще була несила, тому роздивлялася себе лише підвівши голову) виникла мумія з нещодавно баченого однойменного художнього фільму. До палати постукали й відразу за цим увійшла літня акушерка. Людочка поздоровкалася з нею по-фінськи.

– Терветулоа!

– Терве!

Поруч із Жужею жінка поклала згорток, який до цього тримала на зігнутій у ліктеві руці. Люся більше цікавилася медсестрою, ніж її поклажею. За мить ненароком кинула погляд на ліжко праворуч від себе й здригнулася від несподіванки. Тут лежало щось маленьке й живе. Саме щось… Після згадки про вчорашні події Люся допетрала, що дитина вже народилася. Спливли у пам’яті слова лікаря про «тютто», які примусили всміхнутися, притулитися до ніжного личка немовляти й відчути стукіт власного серця, якому швиденько підстукувало інше, таке рідне.

Медсестра залишила їх самих, перед тим вказавши Людочці на груди, мовляв, дитину погодувати треба.

«Ну, які дурні ці фіни, – міркувала українка. – Кажуть дівчинка, а це ж хлопчик. Диви, навіть костюмчик синенький. Удома малят кутають у ковдри та пелюшки, а тут – поглянь…»

Заходилася знімати з дитинчати штанці – наштовхнулася на підгузок, здивувалася, не відаючи, як його зняти і що воно таке. Урешті розум переміг, підгузок піддався.

– Дівчинка?! – здивувалася. – Як же тепер тебе називати, Жоржику? – Недовго розмірковувала, погладила по шовковистій щічці: – Будеш Женею.

Маля зішкулило кирпатого носика й запищало, вимагаючи від матері молока.

Щастю тата не було меж. Він повернувся до лікарні за добу після пологів. Цей час Коля провів в цілковитому забутті у своїй кімнаті у Валкеалі.

– Я пе-перший т-тримав її на руках, – заїкався від радості. Час від часу заглядав у прозоре ліжечко-лоток, в якому лежала на рожевій білизні донька. – Ти ще була без тями, а я її вже б-ба-ачив. Можеш собі це у-у-уявити?

Жужа слухала, намагаючись втримати хвилюючі миті щастя.

– Щось вона не надто гарнюня, – придивився Микола до новонародженої.

Чоловік мав рацію – у їхньої дитини не відстежувалося тих пухкеньких форм, на які сподівалися батьки. Вони-бо бачили дітей зазвичай у більш відгодованому стані. А це скоріше скидалося на марсіанина. До того ж спинка дитинки була вкрита темним пушком.

– А це залишиться? – перелякався татко, вказуючи на рослинність.

Людочка ще не досить вправно перевдягала дівчинку, трохи остерігаючись її крихітних ручок і ніжок, які щохвилини рухалися.