Розділ «Валкеала – новий притулок»

Хлопці перезирнулися.

– Вона хвора? – на обличчях з’явилася посмішка. – Це шанс!

– Вона вагітна, – озвалася, оклигавши, Люся.

– І це шанс, – зраділи.

– Ви так думаєте? – очі в Миколи зволожніли.

– Звичайно! Хто насмілиться вас видворити звідси з дитинкою на руках, – Олег обдивився Людочку. – Щоправда, допоки ти народиш, можете отримати принаймні одну відмову. Вони там до шести місяців це розглядають.

– Мені народжувати у травні.

– За місяць? – здивувалися. – Куди ти все ховаєш? – запитав Вася й неболяче вщипнув занадто худорляву, як для вагітної жінки, Людочку за передпліччя.

Вона кинула в бешкетника недоїдений шматочок сиру, Вася відповів хлібною кулькою. Почалася весела перестрілка, якій поклали край суворі офіціанти-червонохрестівці.

– Мені кепсько, – канючила Людочка другу добу поспіль. – Поклич когось.

Микола лежав на ліжку, гортаючи підручники з англійської, якими зусібіч обклався.

– Сходи до медпункту, – запропонував, ліниво розтягуючи слова.

– Йди зі мною, – вередувала Люся.

– Не видумуй. Йди сама. Ти ж не при смерті. Заразом подихаєш. Це корисно для малюка, – й знову занурився у читання.

Жужа подалася до санчастини, пересилюючи різкий біль унизу живота.

– Заходьте! – почула з-за дверей, у які щойно постукала.

Люся за період вагітності, під час якої частенько втрачала як не свідомість, то рівновагу, наловчилася м’яко й безболісно падати. Ось і цього разу вона, постукавши й почувши заклик заходити, бозна-чого почала втрачати зв’язок зі світом, відтак повільно опустилася на підлогу, впираючись лобом у двері. Медсестра, не дочекавшись, аби відвідувачі зайшли, сама відчинила. Спочатку здивувалася, що ніхто не стоїть перед входом. Опустивши очі, відскочила назад, даючи змогу зіщуленому тілу ввалитися до медпункту. Людочка миттєво приходила до тями після непритомностей. Після удару об підлогу вона швидко підвелася, обтрушуючись та перепрошуючи. Медсестра, підтримуючи під пахви, всадовила пацієнтку на високу кушетку й почала її оглядати, ставлячи прості питання. Людочка багато чого не розуміла з того, про що в неї допитувалися. Врешті-решт, відлежавшись на твердому лежаку, зібралася йти до своїх хоромів. Медсестра знаком вказала їй почекати. Тоді мовила:

– Мар’ют. Мар’ют Карі. Лікар.

– Люда. Люда Бабенко. Реф’юджі.

Лікарка засміялася, оцінила почуття гумору українки, тоді, трохи повагавшись, довірливо сказала: