Розділ «Швеція»

Людочку вразила пропозиція чоловіка, але вона була так зацікавлена юнаками, що відмахнулася від надокучливого Миколи й пересіла ближче до хлопців.

– Люся! – простягла руку для знайомства. – А це мій чоловік, Коля. Ми з Союзу.

– А ми з вільної Естонії, – гордовито промовив білявий. – Немає такої країни – Союз. Є імперія. Рандо!

«Що таке «рандо»?» – думала, всміхаючись, Люся. – «Можливо, це естонською, наприклад, свобода чи воля, чи ще щось». Вона б іще довго міркувала, якби інший юнак не втрутився:

– Так його звати. Рандо – це ім’я. А я Петя (саме так і сказав, не Петро чи Пєтя, а Петя, як говорять в українських селах).

Жінка зацікавлено допитувалася, що таке депортація, як проходить і що за собою тягне. Петя натомість розповів свою з Рандо історію.

Рандо – стовідсотковий естонець, чого не можна сказати про Петю, прізвище якого Популос. Рандо звертався до нього не інакше, як Піотрас. Петя – грек. Етнічний, бо всі дев’ятнадцять років прожив в Таллінні. І ось трохи більше року тому він познайомився з Рандо на призовній комісії. Їх мали ось-ось забрати до війська, а вони не хотіли захищати чужу державу, хоч ти лусни. Після знайомства дійшли висновку, що косити від служби – занадто просто, а непогано було б дременути подалі від тоталітарних умов існування. Наступного дня, маючи детально розроблений план дій, спокійно поїхали до Карелії… в ліс… по гриби…

– Отак, пішки-пішки, дійшли до фінського кордону, – оповідку про нелегальний перетин кордону, кримінальний злочин, Петя викладав, як гумореску.

Рандо перебивав його, намагаючись і собі вставити слово.

– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.

– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.

– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.

– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.

– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.

– Цього разу ми вже з візою приїхали.

– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.

– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.

– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.

– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.

– Лосі?