Розділ «Швеція»

– З речами!

Людочка й Коля перезирнулися, чоловік похапцем завантажив розкидану білизну до сумки. Валіза лишалася нерозпакованою відтоді, як вони заселилися на баржу «Стокгольм». Надворі на процесію чекав традиційний для шведської поліції «сааб». «У них що, інших машин немає?» – подумала Люся з неприхованою зневагою, яка відкарбувалася в неї на обличчі.

Підійшовши до авта, поліцейські жестами наказали Людочці й Колі покласти руки на капот і розставити ноги. Обшукували-обмацували, наче у гангстерських фільмах чи бойовиках. Людочка, торкаючись щокою чистого гладенького капота, дивилася на один із ілюмінаторів плавбази, звідки за нею спостерігала адміністраторка біженського притулку. Її очі волошково-фіолетового кольору були наповнені сльозами, і, здавалося, шведка поглядом перепрошує у Люсі за те, що так і не змогла влаштувати їй зустріч із лікарем.

У міському поліційному відділку під стіною яскраво-білої кімнати з великим пластиковим вікном сидить двійко розгублених мовчазних людей – Люда і Коля. Вони не розуміють, чому опинилися саме тут, що з ними робитимуть, які несподіванки чатують на них.

– Вони зачинили двері на ключ, – за двадцять хвилин цілковитої мовчанки Люся наважується порушити тишу.

– Не переймайся дурницями, – удавано спокійно відповідає їй чоловік.

– А якщо мені припече до туалету?

– То покличемо когось, – питання спантеличило Миколу, але він не піддавався на провокації дружини. – Усе! Розумієш, це все, – радісно зашепотів. – Тепер нам дадуть дозвіл, чує моє серце. Чи перекинуть до табору, більш придатного для життя. Ахмед мені розповідав…

Коля завчено переказував дружині історію Ахмеда-афганця, який їздив до товариша на північ Швеції в один із сімейних таборів. І які там дивовижні умови, і як там усі радіють життю, і таке інше. Людочка усвідомлювала, що ця розповідь – біженський міф, уквітчаний пахучими гіперболами, ліричними метафорами й нездійсненими фантазіями більшості втікачів. Розповісти притчу до кінця Миколі завадило втручання ззовні. Зі скрипом (чоловік і жінка від несподіванки виструнчилися) відчинилися двері, й до кімнати впхалися двоє абсолютно безтурботних, веселих юнаків, які не мали з собою жодного багажу. Один – типовий скандинав. Біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Інший – повна його протилежність: маленький, в’юнкий, чорнявий, із очима-вуглинками. На вигляд їм було не більше двадцяти років. Люся відзначила, що мимохіть усміхається, розглядаючи цих двох. Микола, насупившись, дивився на сусідів із підозрою, бо вони заважали зосередитися на власних думках, галасували й борсалися, щипали один одного, цибали по кімнаті, відчайдушно сміялися. Нарешті Коля не витримав та, перекрикуючи гиготіння, звернувся до дружини:

– Якого рожна ми тут так довго чекаємо? – демонстративно постукав черевиком об підлогу, показуючи, що нервує.

– Депортації! – випалив російською блондин, у вимові якого відчувався сильний прибалтійський акцент.

Микола остовпів від новини, потім хутко рвонув до дверей, шарпонув – вони не піддалися.

– Так зачинили-бо навмисно, щоб не втекли, – повідомив інший хлопець, не припиняючи веселитися.

Микола підбіг до вікна.

– Зависоко, – по-філософськи серйозно сказав чорнявий. – Ти не хвилюйся так. Далеко не депортують.

– Лише до Суомі, – додав схожий на скандинава.

– Ми вже втретє летітимемо, – подивився на друга маленький.

– Летітимете? – запитала Людочка.

– Так! І, наскільки я розумію, не лише ми, а й ви. – У кімнаті стало дуже тихо. – За годину, – додав, поглянувши на годинник.

– Вони не мають права! – засичав сполотнілий Микола, у якого тремтіли руки. Після кількох секунд внутрішньої боротьби його бліде обличчя почало вкриватися червоними плямами. – Людко! – звернувся до неї пошепки. – Ану, симулюй пологи… Падай на підлогу, – наказав, не підвищуючи голосу, від чого цей наказ прозвучав як жарт.