Розділ «Аборт»

Ще не було шостої вечора, як Жужа стояла біля гардероба, очікуючи на когось, хто міг би видати їй речі й відпустити додому. Нарешті повз неї пропливла товста баба, пов’язана білою хустиною. Несла дві швабри й три порожніх алюмінієвих цебра. Люда, вкладаючи в прохання всю інтелігентність, попросила відкрити гардероб, аби забрати речі.

– Як це «забрати речі»? – чоловічим тембром запитала стара, помітно нервуючи. – На це потрібен письмовий дозвіл лікаря.

– Гаразд, зараз буде, – погодилася Жужа та гайнула на другий поверх, до ординаторської.

– Лікарі додому пішли, – оголосила медсестра, не відриваючись від книги.

– А як же бути?

– Ніяк не бути, йти спати. Завтра лікар вас відпустить.

– Але мені потрібно сьогодні, – в розпачі прошепотіла Люда.

Бідолашна дівчина обмірковувала, що його робити. Вона конче має бути вдома до восьмої чи дев’ятої години. Інакше її рідні про все здогадаються. Можна було подзвонити додому, придумати щось, але перезбудження не сприяло логічному й холоднокровному мисленню. Жужа будь-що мала покинути це трикляте місце. У коридорі на стіні сумно хизувався надщербленою поверхнею телефон-автомат, очікуючи на свої дві копійки. Люся подзвонила Каті, яка мешкала у цьому районі.

– Катько! Мені потрібна твоя допомога… Принеси теплий одяг і взуття до… гінекології.

Катя не розпитувала, що до чого.

– Буду о пів на восьму.

– Добре! – Люся вплелася в радісне очікування.

Аби не викликати підозри про заплановану втечу, пацієнтка прогулювалася коридором, ні на хвилину не випускаючи з поля зору вхідні двері, в які час від часу заходили відвідувачі, що приносили передачі рідним. За п’ять хвилин до сьомої біля дверей з’явилася товста санітарка із зв’язкою ключів.

– Зачиняємо! – пробасила, проходячи повз пару молодят, що сиділи в кутку.

Відвідувачі заквапилися і почали цілувати своїх жінок.

У Люсі стало серце, вона підбігла до санітарки.

– Чому закриваєте? Як? На ключ?

– А ви думали, ваші кобелі цілу ніч тут вештатимуться? – прорекла чоловіконенависниця.

– А чому в сім? Чому, припустімо, не у вісім чи бодай о пів на восьму? – не вгамовувалася Люся.

Санітарка, не вважаючи за потрібне відповідати на такі тупі питання, мовчки подивилася на годинник і почимчикувала до підсобки. Уже з дальнього краю коридору почувся остаточний вердикт: