Розділ «Вовча сить (повість)»

— Жель, ти, це… читати вмієш?

Хлопець подивився не розуміючи. Знизав плечима.

У будинку старости Дима чекали вечеря, постіль із чистої соломи — і, зрозуміло, продовження розмови.

— …Ну як, відпочив? Наша Ліка вашій Діві Донні сто очок фори дасть…

— Не сумніваюся, — сказав Дим.

Будинок був зовсім невеликий і не дуже охайний. Уся родина старости — дві дружини, шестеро синів і дві вагітні невістки — жила під одним дахом; Диму виділили почесний куток, хоча і дружини, і невістки — він бачив — були проти. Вони намагалися не торкатися до предметів, які брав Дим, начебто він був заразним хворим.

Зараз усі в будинку спали — чи вдавали сплячих; розмірно підіймалися боки, тихо посапували носи. Староста сидів напроти Дима, маленький світильник підсвічував половину його обличчя, від чого воно скидалося на сумний літній місяць.

— То і що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті. — Повернешся? Якщо захочеш залишитися, наші хвилюватимуться. У нас із Хазяїном домовленість — нікого зайвого.

— Скільки дітей родити — теж з Хазяїном домовляєтеся?

Староста насупився:

— Ти язик притримай… Легко казати. І звинувачувати…

— Легко, — погодився Дим. — Ти знаєш, що зараз… там? Що таке вовки?

— Чи знаю я, — буркітливо відгукнувся староста. — Я, вважай, через вовків сюди і… Дітей рятував. Ось, — махнув рукою убік сплячих, — шестеро народилися, шестеро вижили, виросли, цілі.

— Мені повезло менше, — сухо зізнався Дим.

Староста довго, ніби випробовуючи, дивився йому в очі.

— Спершу страшно було, — нарешті зізнався староста. — Тепер — легше. Вовків немає. Жратви навалом. Улітку — підніжна, взимку Хазяїн брикетну дає, але не таку, як ми звикли, а набагато соковитішу… Правда, ти, напевно, брикетної не пробував? Ти ж чиновник?

— Пробував, — сказав Дим.

Староста, здається, злегка знітився:

— Ну от… Ось так. Живемо потихеньку.

— Не нудно? — запитав Дим.