Розділ «LAUDATIO. PARS III»

— Угу, — кивнув Вітій. — Я зателефоную Шафранику, нехай виставить за нею подвійну охорону. А коли ти до них зайдеш?

— Не сьогодні. Нехай дівчинка трохи вгамується після останніх відвідин. Мені потрібна спокійна розмова, а не черговий істеричний напад.

Вітій усміхнувся. І треба ж — цілком нормально, а не спроквола, як оце щойно.

— А як же ти даєш собі раду з тими психами, котрих ти так добре знаєш і любиш?

Мора нахилилася ближче.

— Ти знаєш, іноді шоколадка спроможна творити дива.

— Вірю, — розсміявся Вітій. — І, Мора… дякую.

Ех, зітхнула вона, дурко ти, дурко… І що з тобою робити, дурним та гордим?

Працювати під проводом Фелікса Луці несподівано припало до смаку. Другий проквестор називав такі походеньки серйозним лікарняним словом «обхід», але жодні службові обов’язки, очевидячки, не могли зіпсувати йому розваги. Саме так принаймні сприймалися чаювання у мистецьких кнайпах, відвідини виставок та неформальна штурханина у вестибюлях театрів і буфетах концертних залів. Усюди проноза Фелікс знаходив входи і виходи, всюди мав приятелів, котрі неминуче закликали його на чарочку та розмову про всілякий там символізм та поетику.

Того вечора Фелікс потішив молодого колегу відвідинами андеґраундного клубу «Прозак», де відбувалися дискусії на тему використання наркотичної символіки в драматургії; заради такої нагоди проквестор навіть змінив темні окуляри, призначені ховати червоне око, на скандально-бузкові, від чого митці миттєво вмлівали та визнавали гостя за свого. Що стосується дискусії, то з неї Лука мало що виніс, окрім чадного запаморочення.

— Здається, ваші підопічні цілком щасливі, хіба ні? — дивувався Лука, щойно вони виринули із задимленого, наче аварійна шахта, підвального клубу. — То чого ви їх пасете, коли все гаразд?

Фелікс, прокашлявшись та протерши окуляри, доброзичливо глипнув на супутника.

— Щасливі вони, хе! — усміхнувся проквестор. — Особливо, як наливають задурно… А ти про «умбру» чув?

Лука кивнув.

— Мар’ян казав. Це якийсь, е-е… стимулятор?

— Ну щось таке, — хитнув головою Фелікс. — Митецьке щастя минає надто швидко, а їм же для роботи потрібен перманентний кураж. От і знаходять собі всілякі, як ти кажеш, стимулятори. Талант чомусь погано сполучається з обачністю, і зрештою вони згорають, як суха трава… І добре ще, коли просто згорають. Якось був у нас один клієнт на зразок Шацького, тільки театральний критик. Мав особливий смак до молодих режисерів — чотирьох виїв, доки ми його не перестріли…

— Так ви їх захищаєте нібито?

— Чому нібито? Так і є. Inferi виглядаємо, стежимо, чи не набрався хто труйної «умбри»… Але мало нас, як на весь цей кагал, та й хіба їх, телепнів допильнуєш? Найгірше, звичайно, коли в місті всілякі творчі збіговиська починаються, до яких у нас мерія має велику та незбагненну любов. Метушня, купа народу приїжджого, митці веселі та безконтрольні… Одним словом, амінь.

Війнув холодний, уже по-справжньому осінній вітерець, і Лука щільніше загорнувся в куртку.

— Що, змерз? — співчутливо мовив старший.