Розділ «LAUDATIO. PARS III»

На тім Лука відчепився від водія, гадаючи, що ж за таких обставин може вийти з нього самого. Мар’янів натяк на те, що він подібний до Горгана, не тішив аж ніяк, та й не міг собі Лука уявити, як це він стріляє в живу людину. Ну, нехай не цілком живу. То що ж тоді? Навіженців в’язати? Ловити похмільних поетів?

Тут Лука обсмикнув себе, з подивом розуміючи, що почав насправді розглядати свої перспективи в Магістраті; цього ж не планувалося, нагадав собі хлопець — він тут хіба для інспекції, відтак мусить по змозі дивитися на речі відсторонено.

Метикуючи таким чином, Лука заледве помітив, що подорож уже добігає кінця. «Службова підвода» заїхала до району під назвою Веженець, котрий був колись окремим маленьким містечком під мурованим боком Дракува. Веженець, проте, виглядав старшим, більш занедбаним, адже туристів сюди водили рідко, і влада, очевидячки, не бачила сенсу в ремонті.

Стара будова, під якою спинився фургон, належала районній лікарні. Химери при вході і рипливий ліхтар на ланцюжку, проте, не навіювали спокою та оптимізму.

— Ходімо, — покликав Мар’ян. — На нас чекають.

Всередині лікарня, дарма що охайна та цілком сучасна на вид, теж не тішила око: непривітні чергові при вході, притлумлене неживе світло і несподівані ґрати на вікнах відразу ж викликали бажання забратися геть якомога швидше. Втім, таке бажання виникало в Луки на порозі кожної лікарні, тож довелося брати себе за петельки і рушати назирцем за насупленим, але рішучим Мар’яном.

Проминувши реєстратуру, звідки до нього звично кивнула літня медсестра, Мар’ян попростував до сходів, подолавши які, хлопці опинилися під самим дахом; третій, останній поверх мав скошену стелю та всього одні двері — дебелі та броньовані, як у поліцейськім відділку.

Мар’ян натиснув кнопку дзвінка, прислухався, тоді, з невдоволеним «заснув, зараза!», копнув двері ногою. Внаслідок цього з другого боку долинув глухий звук падіння, притишена лайка та, зрештою, непевні кроки. Щойно двері відчинилися, на хлопців війнув помірної насиченості спиртовий віддих. Обличчя, яке з’явилося по тому, було досить іще молоде, проте сонне і неголене вже, либонь, з тиждень. Чорна щетина гарно контрастувала з білим халатом.

— Допоки?! — патетично виголосило обличчя.

— Знов напився, — виснував Мар’ян.

— А ти?! — не вгавала неголена пика. — Знову надумав чергування прогуляти? Допоки, питаю, це триватиме?

— Ой, та ну, Ювене, — одразу зніяковів білявий. — Ну ти ж знаєш, як я це люблю… А я зате — ось! — заміну собі привів. Знайомтеся. Це Лука, наш новий інтерн.

Ювен скосив на інтерна око, і, попри алкогольний дух, погляд виявився гострим і розважливим, наче аптечні ваги.

— Гм, — підсумував оглядини Ювен.

— Ну от, бач, як все добре складається, — з натужним ентузіазмом промовив Мар’ян. — Так що ви тут знайомтеся, а я собі поїду… Мене відпустили! — передбачаючи гнівну реакцію, поспішив повідомити він. — Все! Добраніч! Гарного чергування, Луко. Тебе зранку Клим підмінить, так що не сумуй.

І, боячись немовби, що його затримають силою, Мар’ян чкурнув сходами вниз. Ювен ще раз із сумнівом зиркнув на свою заміну.

— Ну заходь, абощо.

Притримавши важезні двері, Лука з легким острахом ступив до «голуб’ятні». Приміщення мало невеличкий передпокій, що містив крісло, перекинутий стілець і столик з розкритою книгою та порожньою склянкою; пляшку, чи що вже там у нього, завбачливий сторожа, ймовірно, встиг сховати.

Далі, за складаною ширмою, містилося більше приміщення.

— То що… — химерно посміхнувшись, мовив Ювен. — Ходімо знайомитись.