Розділ «LAUDATIO. PARS III»

Кави Мора зробила на двох. Лишати скорботного Вітія на самоті їй не випадало — до речі й не до речі в таких випадках згадувався злощасний Марек, і Морі щоразу ставало якось моторошно від того, яких химерних форм може набувати простий некерований розпач.

— Що новенького чути від Маркуса? — поцікавилась Мора, щойно начальник вихлебтав ледь не півлітра своєї несолодженої смоли.

— Та що… казиться він через Шацького. Чи то прикро йому, що допитати не встигли, чи просто побивається за ним, сердешним… Пісні його згадував, ну чесне слово… Ти ж знаєш, він взагалі тепер якось болісно реагує на кожного впокоєного inferi.

— Є таке діло, — сумно кивнула Мора. — Хоч я і не збагну, чого він зі своїми сентиментами не вийде вже нарешті на пенсію. Уже ж усім зрозуміло — не тягне старий. Вигорів.

Вітій якось дивно блимнув на неї, мовби Мора сказала щось таке несподівано кумедне. Хоча нічого смішного тут нема Старий консуляр-супервізор, єдиний міський чільник, якому звітує Нічний Магістрат, опісля давньої особистої трагедії став недбалим та неврівноваженим, і працювати з ним тепер — суща мука.

— Вітій, а сам ти як почуваєшся? — примружилась Мора. — Я чудово розумію всі ризики нашої служби, але твій випадок… Я вже не знаю, що і думати.

Квестор сумно заусміхався.

— І що ж такого особливого ти угледіла в моєму побутовому алкоголізмі? До речі, не маєш нічого від голови?

Мора неуважно помацала кишені і дещо здивовано видобула на світ половинку шоколадки.

— Будеш?

— А давай, — вирішив квестор, — гірше точно не буде.

Мора помилувалася керівництвом, яке спритно розібрало шоколадку на шматочки та запхало двійко за щоку.

— Ну? Так що тебе дивує?

Молода жінка повагалася та, підбираючи слова, і собі взялася за солодке.

— Ти ж знаєш теорію, — нарешті зважилась вона. — Скорбота гоїться, стрес минає, обставини змінюються. Ти маєш нормальну здорову психіку… І не супереч, я своїх психів добре знаю, і ти на них не схожий аж ніяк… Так от, ти давно б уже мусив бути в нормі. Три роки минуло, хіба ні? Таким, як ти, і року достатньо, щоб оклигати. Я просто не розумію, що з тобою коїться.

Квестор опустив похмурий погляд у кавові надра. На очі йому впав сивий чубчик, і це було зворушливо і якось так… безпорадно, чи що.

— Моро, — стиха мовив він, не підводячи очей. — Не муч мене.

Вона гмукнула.

— Не буду. Якщо ти мені пообіцяєш…

Мора не встигла договорити, хоча Вітій і так зрозумів, про що мова. Адже не вперше вже вона просить його як не кинути, то бодай обмежити свої вечірні «запливи». Він здогадався, певна річ, от і зрадів, що вона не договорила. Причім, зрадів аж занадто, від чого навіть суворий проквестор, що якраз був відчинив двері до кабінету, дещо пригальмував.