Розділ «LAUDATIO. PARS VIII»

— Куди це ви зібралися? — з підозрою мовив Фелікс. — Нам же з тобою, Мар’яне, в обхід за пару годин.

— Так точно! — зблазнював Мар’ян. — Але ж то за цілих пару годин! Знаєш, скільки шоколаду можна спожити за цей час?

— Феліксе, а ходи з нами! — підхопила Мора. — І ти, Вельку, теж!

Теззі зачудовано озирнув товариство.

— У нас є підстави для радості? Я щось проґавив?

Мора зітхнула.

— У нас їх не буде, доки самі про те не подбаємо. Давайте, люди, слухайте свого терапевта!

Її зрештою послухали, бо ж, власне, задумові нічого не суперечило: Клим та Вітій лишалися в конторі, і, раптом що, із «Чароварні» до Магістрату — крок дороги. До того ж, зміна інтер’єру не заважала провадженню ділової розмови, коли б така нагодилася.

У кав’ярні знайомий шинкар кивнув їм на вільну нішу осторонь людської коловерті, і товариство влаштувалося в затишній келії, що її тутешні упорядники подбали прикрасити чародійськими кресленнями, кольоровими бутлями та високими свічками.

— Морав’янки, красуне! — виголосив Мар’ян, чарівно усміхаючись до патлатої відьмочки, яка підійшла взяти замовлення.

— А кому нині в обхід? — відсторонено поцікавився Фелікс.

— Маленький келишок, — насупився білявий.

— Алкоголіки, — пробурчав Велько, тоді раптом крутнувся до кельнерки. — А мені великий. Тобто ні. Краще два.

Мора глузливо пирхнула.

— Що, Теззі, від архівного пилу в горі зашерхло?

— Та йому в тім склепі просто випити нема з ким, — втрутився Мар’ян, приймаючи чарочку. — Дарма, що довкіл стільки мертвих звитяжців…

Велько поволі обернувся до товариства, примружившись та схиливши голову трохи набік, від чого раптом зробився подібним до величезного вченого крука.

— З ними не вип’єш, це правда, — мовив він. — Але я не радив би говорити про них зневажливо, бо… ну бо всяке може бути.

Мар’ян дратівливо пересмикнув плечима.

— Ага, ну давай знову про карти, які самі себе правлять, про зброю, яка скаче з поличок, про цеглу, що сиплеться на голови огудників…