Розділ «Шкарлупар»

— Алле-оп!

Таке сальто ліліпутка Зізі, циркова акробатка, з якою Мускулюс познайомився в Ятриці, називала ла-лангським. Стрибнувши з місця, Ремі Бубчик зробив у повітрі повний оберт, повернувшись обличчям до землі. Шарахнувся вбік переляканий кінь; натягнувши повід, граф утихомирив тварину.

— Браво! Браво, дурню!

Д’Оріоль реготав, утираючи сльози. Здавалося, він у житті не бачив нічого смішнішого від такого пробудження. Напевно, тому граф не почув, як за його спиною обірвався ланцюг. Звільнившись, пес Кудлань спершу не повірив своєму щастю. Загарчавши, він припав до землі, готуючись до атаки. Зблиснули ікла, спроможні перекусити товсту кістку...

Але стрибнути собаці не дали.

Другий супутник графа зірвав із сідла коротку сокирку. Він був умілим солдатом, цей чоловік. Змах, політ, і зброя рознесла голову пса, мов спілу диню. Кудлань захрипів, повалився набік; тіло собаки здригнулося — і Бубчики залишилися без сторожа.

— Їдемо!

Граф навіть не глянув на вбитого пса. Похвалити супутника за пильність він теж не подумав. Захист пана — обов’язок слуги. Ось якщо хто схибить, то з ледаря не гріх і шкуру здерти. А вірність для слуг — справа звичайна, і похвали не заслуговує.

«Вірність — для слуг...» — подумав Мускулюс, начебто підслухав думки Д’Оріоля.

Плеснувши в долоні, молодший — тепер єдиний — син Карла Суворого дочекався, поки Ремі займе місце в нього за спиною, і покинув двір. На вулиці він затримався.

— Агов, йолопи! Панів магів, — граф із глузуванням зняв капелюха й помахав у бік балкона: щоб реттійці не сприйняли «йолопів» на свій рахунок, — за дві години супроводити в замок. Їх будуть чекати.

— Під конвоєм, Ваше Світлосте?

— Бевзі! Ясна річ, доброю волею... З почесним ескортом. Вони вільні! Як вітер у полі, як хвиля в морі! — Д’Оріоль пародіював якусь баладу. — Втім, я не рекомендував би ні хвилі, ні вітру покидати балкон раніше...

Пил знявся й опав. Перестук копит пролунав уздовж будинку — шановна публіко! Сальто-мортале! Вразливих просимо... — й посчез за поворотом. Вартові почухали потилиці, привітали один одного із вдалим від’їздом графа й повернулися на лаву. Зачинити ворота вони забули, або вирішили, що тепер це не їхній клопіт.

Франческа, не промовивши ні слова, заходилася відтягати геть мертвого пса. Великий собака важив стільки ж, як і господиня, а може, й більше. Схопивши Кудланя за шерсть, крикливиця волокла труп, низько присівши і скорчившись. Через кожні три-чотири кроки вона відпочивала, випрямляючись. Піт стікав по обличчю літньої жінки, щоки почервоніли від натуги. За поперек вона трималася так, немов боялася переломитись.

Це було жахливо. Андреа Мускулюс хотів було зійти вниз, щоб допомогти крикливиці, та лейб-малефактор жестом зупинив його.

— Милосердя й добросердість, — сказав старець, без глузування дивлячись на молодшого колегу. — Справедливість і добродійність. Ні, отроче, це не наш профіль. І не старайся, не вийде. Щойно захочеш зробити добро, уже й фізіономію потрібну зліпиш, аж тут підкинуть роботу — і все... У тебе є персональний канал для зв’язку з твоїм учителем?

— Є, — відповів Андреа, дивлячись, як крикливиця з псом ховаються в глибині саду. У нього справді був особистий канал інстант-виклику Просперо Кольрауна. Кілька років тому він скористався ним у дивній ситуації, і зберіг напрочуд неприємні спогади.

Повторювати експеримент не хотілося.

— Чудово, — Нексус схвально кивнув. — Тоді зв’яжися негайно. Часу в тебе мало. Хвилина, якщо пощастить, дві. Ми під ковпаком, отроче. Під блазненським ковпаком із дзвіночками. Лоренцо Феріас, маг герцога — тип ще той. Щойно я почну облаштовувати зв’язок, як дзвіночки сповістять про це на весь світ. А особисті контакти учня й учителя — справа свята. Головне, її тяжко вловити. Я організую відволікаючі «петарди» у Вишніх Емпіреях, а ти скинеш Просперо зображення шкарлупаря. Відтак...