Розділ «Шкарлупар»

«Милосердя й добросердість. Справедливість і добродійність. Ні, отроче, це не наш профіль. І не старайся, не вийде...»

Ремі дошкандибав до підвищення й зупинився.

«Без наказу я й пальцем не поворухну. Рятувати — не моя справа. Якщо, звичайно, мова не йде про короля... А наказу не буде. І я нікого не врятую...»

— Ти блазень? Я запитую, ти блазень — чи щуряче лайно?

— Ватрушки, — прошептав шкарлупар, мало не плачучи.

— Не чую! Чого пику відвертаєш, дурню? Блазень і собака повинні дивитися в очі господареві! В очі, я сказав! В очі!..

Ремі Бубчик почав піднімати голову.

Зараз-таки,

або

Моя вина

Він знав, що винен.

Він народився з цією провиною. З нею жив. З нею спав, їв і пив. Просив пробачення — праворуч і ліворуч, щохвилини, знаючи, що його не чують. Через провину плуталися думки. Він сприймав це як заслужене покарання. Не можна бути розумним, якщо винен.

Не можна бути, як усі, якщо винен.

Мама виїхала через нього. Тато виїхав через нього. Новонароджену сестричку відвезли через нього. Вони молодці, правильно зробили. Інакше тато з мамою могли провалитися в дірище. Стали б на самому краєчку. А він підійшов би ззаду й штовхнув.

Він не міг стриматися, коли хотілося штовхнути. Коли просто хотілося, ще нічого. Ще тримався. А коли хотілося так, що аж до нестями, тоді не міг. Хоч пальцем лоба розколупай. Хоч голкою. Раніше він колупав, але бабуся плакала. Добре, перестав. Однаково марно.

У його житті було два щастя: гімнастика й ватрушки.

Потім прийшов добрий хазяїн. «Мій дурень!» — казав хазяїн. Твій дурень, погоджувався він. Адже якщо дурень, якщо чийсь, отже, не дуже винуватий. Беркиць-беркиць, вибачте, будь ласка. Від дірища віяло вогкістю. І смерділо. Він пам’ятав: так смерділо в нужнику, але менше. Сморід і вина.

Вибачте.

Зараз від смороду хотілося плакати. Головний пан велів робити страшне. Головний пан хотів у дірище. Сам хотів, не змушували. Наказував, гнівався. Усі розумні, їх треба слухатися. Не можна суперечити. Беркиць-беркиць. Ставай на краєчок, я штовхну.

Я ж винен.