Розділ «Шкарлупар»

Торішній «капосний турнір» Франческа Бубчик знову виграла, — утретє в житті, — хвацько переплюнувши молодих крикливиць Катарину й Барбару. «Мішень» трапилася надзвичайно вдала. Переписувач Грошек справно вляпався в усі пастки долі, розставлені на його дорозі доброю бабусею Франечкою, так ще й сам ухитрився неабияк «розгалузити» накликане нещастя.

Мало того, що дружина застала переписувача в обіймах коханки, і Грошек без штанів, під радісні крики сусідів, драпав від благовірної. Мало того, що пекар Штонда, побачивши крізь вікно голозадого бігуна, вирішив, що то залицяльник його дочки й погнався за переписувачем з качалкою, час від часу наздоганяючи й періщачи нею по спині. Мало того, що за селищем, утікши від пекаря, горе-коханець наткнувся на овечу отару, вівці злякалися й почали розбігатися в усі боки, так що пастухи, ледве їх стримавши, погналися за ним із важкими ціпками, — спасибі, хоч собак не нацькували! Та ще й на довершення історії, вирішивши перепочити на лоні природи, Грошек сів простісінько на гніздо злющих шершнів!

Із переписувача реготало все місто. Після турніру «жертва» з’явилася до крикливиці — ні, претензій, як спершу вирішила Бубчик, у переписувача не було, і казенна компенсація його задовольнила.

Грошек прийшов по удачу.

Удача переписувачеві була потрібна специфічна. Грошек намірився поквитатися з пекарем Штондою і спокусити-таки його дочку. Щоб не марно терпів. Тримай, бабко, подарунок і забезпеч якнайкраще.

Подарунка Франческа не взяла. І натякнула переписувачеві: краще б ти, баране, пастухам помстився. Розігнав усіх овець до єдиної. Щоб теж не марно страждав. А дочка Штонди — не для тебе, бешкетнику! Дівчина ж нічим не завинила, щоб її ганьбити...

Ідучи, розлючений переписувач спересердя гаркнув на Ремі, який трапився йому на шляху. Ще й за барки схопив, мерзотник. Хлопець від несподіванки зиркнув на Грошека спідлоба, прикипів до кривдника очами — й у Франчески обірвалося серце.

Вона знала, що таке прямий погляд її онука.

Ремі жив у бабусі з трьох років. На той час було зрозуміло: дитина малоумна. Готуючись народити друге дитя, Жанна відправила синка-недоріку до Франчески — щоб під ногами не плутався. А потім «забула» там.

Франческа мовчки погодилася з рішенням дочки. Онука вона любила, і Жанну не винила. Незабаром у зятя надзвичайно вчасно помер дід, що жив у Заріченці, й залишив спадщину: пасіку й медоварню. Жанна з чоловіком і грудною дитиною перебралися в село — освоювати нове щастя.

Подалі від докору сусідів, від шепоту за спиною:

«А що, здихались первістка?»

Бабуся ростила хлопчика, як могла, як уміла. Її любов не створила дива: Ремі виріс шкарлупарем. Уперше Франческа побачила, як в онука відкривається дірище, коли йому було сім років. Це вона так для себе назвала: дірище. Як цей жах зветься насправді, жінка не знала, і боялася навіть здогадуватись.

Вона вийшла знадвору кликати онука обідати — і застала звичайну картину знущань. Паливода Зіґгі сидів на Ремі верхи, старанно нашпиговуючи шевелюру жертви реп’яхами-липучками. Навколо радісно стрибали ще троє дітлахів, подаючи «екзекуторові» реп’яхи.

Пританцьовуючи, вони кричали:

— Дурень! Дурень! Хи-хи-хи! У волоссі — реп’яхи!

Ремі дриґав ногами, звивався й тихо плакав. Франческа рушила до дітлашні, сповнена рішучості накрутити малим мерзотникам вуха — і завмерла на півдорозі. Зіґґі схопив Ремі за волосся, не даючи вертіти головою. Погляди хлопчаків зустрілися. Обидва застигли, немов перетворилися на камінь. На тлі решти бешкетників, що стрибали довкола, їхня нерухомість заворожувала.

Але стару крикливицю потрясло інше.

За спиною онука, просто в землі, з’явився темний провал, розриваючи тканину світобуття. Там юрбилися жінки. Крикливиці. Усі, скільки їх було в Соренті — а може, і в усьому світі від його постання. Сотні. Тисячі. Легіони. Живі, мертві чи уявні, вони зливалися в єдину ворухливу масу. Від божевільного видовища ноги у Франчески Бубчик робились наче солом’яні.

Солома ось-ось могла розлетітися на вітрі.