Розділ «Шкарлупар»

Крикливиці в дірищі займалися ділом: накликали біду, їхні зусилля спліталися в тонкі, дивовижно міцні джгутики. Джгути звивалися в товстенний канат, схожий на лискучу гадюку. Змія прогризла потилицю Реми й висунулася між бровами. Іклами вона впилася в перенісся Зіґґі, вливаючи у здобич отруту.

Доля сусідського хлопчика стрімко мінялася. Будучи не чарівницею, але потомственою крикливицею, Франческа виразно бачила це. Вона сама вміла проробляти щось схоже. Утім, талант крикливиці був лише блідою тінню цього кошмару.

— Тікаймо!

Бешкетники закричали, побачивши Франческу. Зіггі відпустив Ремі, й діти кинулися навтьоки, зникли в літній заметілі — вітер обривав з гілок пелюстки квітучих яблунь. Наступного дня Зіггі втрапив під віз, навантажений дошками. Він вижив, але на все життя залишився калікою. Тепер потішалися вже з нього: діти жорстокі, чужі каліцтва їх веселять, і Зіггі перепадало добряче.

Відтак Франческа бачила дірище двічі. П’яниця-столяр намагався для сміху напоїти бідолаху брагою. «Пий, дурнику! — реготав мучитель. — Воно солоденьке...» За тиждень столяр помер від запалення легень. А бездомного пса, який покусав Ремі, того ж таки дня поволокли на шкуродерню.

У моєму онукові сидить демон, жахалася Франческа. Він гризе розум хлопчика. Заважає стати нормальним. Ремі — хороший хлопчик. Він нікому не бажає злого. Але демон вимагає поживи. Час від часу ця мерзота вилазить назовні: вбивати.

Що робити? Розповісти про все? Кому не розповідай, результат буде один: Ремі стратять. Як одержимого чи як убивцю — несуттєво. Її онук помре на ешафоті, або його розірве розлютована юрба, або придворний маг перетворить його на камінь... І Франческа мовчала. Намагаючись не думати, скільки разів дірище відкривалося насправді. Декотрі з трагічних випадків, що траплялися в Соренті, могла виявитися зовсім не випадками... Зупинися, стара дурепо, накличеш!

Вона погано спала ночами: снилося дірище.

...Переписувач Грошек потонув наступного дня після візиту до Бубчик. У день його похорону по Франческу прийшли стражники. Удова Грошека, завдяки ремеслу чоловіка, навчена грамоті, написала донос у магістрат. Мовляв, її чоловік ходив до відомої крикливиці, повернувся засмучений — вочевидь, щось там було не так. Невдовзі переписувач, тверезий як скло і прекрасний плавець, пішов на дно. Не інакше, крикливиця, щоб відомстити, наврочила.

Благаю провести дізнання й покарати винуватицю.

Спершу слідчий був увічливий і навіть ласкавий. Давній указ, яким герцог брав сорентійських крикливиць під заступництво, ніхто не скасовував. Спершу злякавшись, Франческа швидко взяла себе в руки. Переписувач приходив, так. Удачу просив. Так, відмовила. Чого потонув? Поняття не маю. Моєї провини тут нема. Я на голову Грошека біду не накликала.

Ніч вона провела в казематах міської в’язниці. Під землею. У темряві. Мокрі стіни, затхла вогкість, запах тліну. Немов живцем у склепі замурували. Слідчий сподівався: ніч у темниці похитне її впертість.

Франческа твердо стояла на своєму: невинна!

Слідчий похнюпився і велів покликати ката. Йому не хотілося катувати бабу, але робота є робота. Тим паче, від герцога надійшло найвище веління: допитати підозрювану суворо, як велить закон. Якщо не зізнається — вдатися до катування.

Батіг Франческа витримала. Навіть майже не кричала. Наготи соромилася, це правда. Але виду намагалася не подавати. Слідчий украй засмутився: колись Бубчик накликала йому просування по службі. Він досі був удячний жінці. Але що вдієш? Порушити порядок дізнання? — ні, своя сорочка ближче до тіла.

На дибі вона знепритомніла. Опам’яталася, коли кат вправляв їй суглоби.

— Достатньо наразі, — з розпачем махнув рукою слідчий. — Віднесіть її в камеру. Дайте поїсти. І води — скільки попросить.

По суті, він був непоганою людиною.

Уранці її знову привели в катівню. Кат розкладав інструменти, карлик-писар діловито підрізав перо. Слідчий міряв кроками кімнату з кутка в куток. Здавалося, катувати збирались його. Коли кат роздув жаровню, Франчесці стало зле. Вона зрозуміла, що не витримає. Зізнається. Ремі, її маленький Ремі...

Двері відчинилися, і в катівню ввійшов граф Д’Оріоль, молодший син правителя. За чутками, молодий граф полюбляв бути присутнім на допитах, отримуючи задоволення від споглядання чужих мук.