Розділ «Шкарлупар»

— Вибачте, панове...

Крикливиця підвелася й швидко покинула балкон. За хвилю вона з’явилася у дворі й одразу ж підійшла до Кудланя. Відтягнувши собаку до будки, Франческа вкоротила ланцюг. Тепер пес не міг відійти від будки далі, ніж на кілька кроків. Утім, він і не прагнув: спав без задніх ніг.

Обидва маги мовчки стежили за діями господині. Тепер і вони чули шум — хтось наближався до будинку. Тупіт копит, іржання коней, веселий гомін наїзників. По чию душу поспішають гості, Мускулюс не знав. Стражники на лаві теж сполошилися, взялись за алебарди — але заспокоїлися, як тільки побачили гостей.

— Відчиняй ворота!

Із десяток вершників гарцювали на вулиці, перекидаючись жартами. Вельможа, що наказав відчинити ворота, був молодий і носив жалобу. Втім, та кількість золота й дорогоцінних каменів, яку він начепив на себе, будь-яку жалобу перетворювала на свято. А біле перо на капелюсі тим паче промовляло саме за себе.

Підкрутивши вуса, чепурун із нетерпінням закричав:

— Кому велено? Бігом, роззяви!

— Ласкаво просимо, ваша світлість!.. — стражники кинулися відчиняти. — Ласкаво просимо...

— Ласкаво просимо! — вторила їм Франческа, низько кланяючись.

«Граф Д’Оріоль, — зрозумів Мускулюс. Він бачив графа двічі: з вікна ратуші, а відтак у спогадах гінця — чорним силуетом на тлі сонця. Але сумнівів не було: так, це молодший син Карла Суворого. — По улюбленця приїхав...»

— Чому ворота відчинені? — з логікою граф, очевидно, не дружив. — Погано стережете, мерзотники! А якщо арештанти втечуть?

— Вони сумирні, Ваше Світлосте! Чай п’ють, із кренделями...

— Я вас самих!.. Кренделем зав’ю! — Д’Оріоль в’їхав у двір у супроводі двох супутників. — Агов, бабо! Де мій дурень? Де мій чудовий дурень?! Я знаю, бабо, ти ховаєш онука від мого високошляхетного погляду! Де він? Ремі, ідіоте, розвій мою нудьгу!..

Топчучи грядки, регочучи на все горло, граф напирав конем на крикливицю. Франческа відступала, вимушено посміхаючись. Біля будки, бризкаючи слиною, захлинався від гавкоту Кудлань. Чи то пес чесно виконував обов’язок охоронця, чи в нього були особисті причини ненавидіти Д’Оріоля, але розлютився Кудлань не на жарт.

— Він спить, мій пане!.. Спить, маленький...

— Квентіне! Тягни дурня сюди!

Один із супутників графа покинув сідло й побіг у дім. За хвилину він виволік сонного Ремі — хлопець ледве переставляв ноги. Очі шкарлупаря були розплющені, але не кліпали. З куточка рота на підборіддя текла слина.

— О! Мій дурень!

Давши крикливиці спокій, граф під’їхав до шкарлупаря. Знаком показавши Квентінові, щоб той відпустив хлопця, Д’Оріоль якийсь час дивився на Ремі. Хлопець стояв, не звертаючи уваги на довколишній гармидер. Він нагадував воскову ляльку, оживлену невмілим чаклунством.

Піднявши хлиста, граф ударив шкарлупаря по плечу.