Розділ «Шкарлупар»

— «Пробудна виразка» Ремі бере ману звідусіль, куди лиш дотягується. Не злоякісне переродження магії, а природне явище. Стихійне лихо, чи що? Фактично хлопець — канал. Труба, що зв’язує зовнішній об’єкт із «пробудним» фонтаном. «Мановорот» відкривається, спрацьовуючи на сигнал: «очі в очі». Потім він усмоктує всю ману, до якої здатен дотягтися, і вихлюпує на об’єкт у формі пристріту. Відстроченого, завважимо. Собака наївся й спить, граф Д’Араньє не одразу впав у яр...

— Пес спить, — кивнув старець. — А граф, мабуть, узагалі не довідався, що його наврочили. Звірі чутливіші від нас, людей. Продовжуй, отроку.

— Хлопець — канал, — повторив Мускулюс. — Дірка в греблі...

Озноб липкими пальцями обмацав спину малефіка. Лише зараз, здуру бовкнувши про «дірку», він зрозумів, з яких глибин спливла дивна асоціація. Легенда про хлопчика, що пальцем заткнув пролом у греблі й урятував рідне місто від повені. Овале Небес, Ремі Бубчик усе своє коротке, все своє нещасне життя затикає пальцем діру у власній голові!

Андреа уявив, як він сам день за днем трясе головою, намагаючись ні на чому не зупиняти погляду. Сили душі, скільки їх не є, вкладає в одне: нікому ніколи не дивитися в очі! Перетворюється на ідіота, на маніяка, шкарлупаря, одержимого лише нав’язливою думкою про цілісність шкарлупи. Палець синіє, німіє, бува, вилітає з дірки, і струмінь води хльостає куди завгодно — вставити назад, за всяку ціну заткнути, стримати, зупинити, терзаючись каяттями совісті за тих бідолах, що потонули в розливі...

У легенді про героїчного хлопчика мовилося, що до рятівника вчасно приспіла допомога. До Ремі Бубчика допомога не квапилася. Вона спала й хропла у сні, ця мерзотна допомога!

«Чи є сенс просити вас про милість, мій пане?»

«Не знаю. Напевно, немає.»

— Ми не можемо бути першими, хто виявив у Ремі «пробудну виразку», — сказав малефік, формальною логікою намагаючись приборкати сум’яття. — Інші маги... Я розумію, такий збіг буває рідко: спонтанне відкриття «виразки», присутність поруч метра Високої Науки...

— Інші маги нічого не завважували, — спокійно заперечив старець. — І ми б не помітили, якби я не наказав тобі закритися. Сам знаєш, у закритому стані ми стократно чуттєвіші, ніж зазвичай. Добре, що я пам’ятав симптоми пробудження «мановороту» в Тлінна. Хвала Нижній Мамі, вони в’їлися в мене до печінок! А так... Ми б із тобою вертіли головами, як Ремі, й дивувалися: що за тварюка злизала в нас «вершки» накопиченої мани? Потім махнули б рукою, списали на аномальну вампіризацію ефіру — і забули б, як страшний сон.

— Але тоді...

— Саме так, отроче. Хвалю за кмітливість.

Він поставив горня на місце й посміхнувся жінці. У посмішці лейб-малефактора було все: зелень листя, золото сонця, перепалка двох високошляхетних братів — і яр, як підсумок таємного, далекоглядного задуму.

— Скажіть, пані... Він коли-небудь дивився в дзеркало, ваш онук?

— Ніколи. У дзеркало, у воду, у скло, у начищений таз — жодного разу в житті. За найменшого натяку, що він побачить своє відображення, Ремі починав битися в корчах. Утримати його тоді не міг і дужий чоловік. Ще хлопчиськом він зламав руку сусідському хлопцеві — той хотів нишком тицьнути дзеркальце під ніс «дурникові»...

— Я так і думав. І, нарешті, останнє питання, — старець витягнув худу шию і став схожий на орла-гробаря. — Яким чином граф Д’Оріоль довідався про таланти нашого любого Ремі?

Перш ніж відповісти, крикливиця заплакала.

Не дуже давно,

або

Молодший син карла суворого