Розділ «Шкарлупар»

— Заходьте ще, пане, буду рада!

— Зайду, господинько, — посміхнувся Йосип, молодіючи на очах.

Він зайшов до неї за день. І залишився ночувати. Восени зіграли весілля. Подруги за Франечку раді були: «Традиція! Турнір виграла — одразу й заміж!» Франческа сміялася. Їй було гарно й затишно. І зайві сни більше не снилися.

Уперше після смерті Яцека.

Із Йосифом вони прожили двадцять років. Рік у рік, день до дня; душу в душу. Її анітрохи не обтяжувало, що новий чоловік знає про неї все, а вона про нього — нічого. Про своє минуле Йосиф мовчав. Франческа не наполягала. Він улаштовував її такий, як є: спокійний, працьовитий, надійний. Такі не йдуть у похід, де накладають головою, не валандаються бозна-де; не впадають у запій, розтринькуючи сімейне добро...

Йосип хоч і випивав, але знав міру. Рук і язика не розпускав. Лише один раз, трохи перебравши, раптом відкрився:

— Хто я, Франю? Сліпий циклоп — ось хто я!

По щоках Йосифа текли п’яні сльози.

Франческа обняла чоловіка, пригорнулася до нього, і довго сиділа, мовчки заспокоюючи коханого, поки той не заснув просто за столом.

Він мав властивість засинати де завгодно в найбільш невдалий час. Стоячи, сидячи; навіть на ходу. Під час обіду. Працюючи в саду. Траплялося, засипав, розмовляючи, посеред власної репліки. Опам’ятавшись, продовжував з перерваного слова, мов ніде нічого.

Франческа звикла. Вона народила Йосипові дочку Жанну й двох синів: Гуґо й Герберта. Життя текло, як ріка по рівнині — без порогів і перекатів. Мабуть, крикливиця була щаслива.

Дочка Жанна виросла й вийшла заміж. Коли в Жанни народився первісток, привітати молоду матір зібралася вся родина. Посміхаючись, Йосиф з порога велів показати йому онука, глянув на червоне крикливе дитя — і перемінився на лиці. Вийшов у сіни, затято шкребучи нігтем лоба — немов скалку вирвати хотів.

Ув очах старого клубилася скляна каламуть.

Ніхто особливо тим не переймався. Ну, заснути невлад приспічило. Хіба вперше? Коли за годину Йосиф не з’явився, стривожена Франческа вийшла у двір. Чоловіка там не було. І на вулиці — теж.

Більше Сліпого Циклопа ніхто не бачив.

Це трапилося за двадцять років після весілля Йосифа й Франчески — день у день.

Коли жінка закінчила розповідь, на балконі запала тиша. Навіть стражники, задрімавши на лаві внизу, не переривали мовчання непристойними анекдотами й вибухами реготу. Вони й хропіти перестали, немов у сні в їхніх куцих головах з’явилося якесь уявлення про делікатність. Спав, наївшись від пуза, припнутий на ланцюгу Кудлань. Ховався в домі шкарлупар Ремі.

Удалині, за рікою, збиралися хмари.

— Що він зараз робить? — запитав Серафим Нексус.

— Спить, — одразу збагнувши, про кого запитує лейб-малефактор, відповіла крикливиця. — Він зазвичай засинає після таких приступів. І взагалі... Він спить часто, але малими порціями, як дід. Стоячи, сидячи, гуляючи. Якось Ремі заснув верхи на коні. Це дуже смішить графа. Його Сіятельство полюбляє раптово будити Ремі. На відміну від діда, малий прокидається незвичайним способом...