Розділ «Шкарлупар»

Волхв свого часу «синергізмом» лаявся.

Не минуло й тижня, як наблизив до себе герцог тихенького чоловічка, Гастона Зноваля. Ані зовнішністю, ані особливою знатністю Зноваль не відзначався, а тому мав розум гострий і практичний. За його порадою герцог розігнав половину свит, різко скоротив кількість дармоїдів при дворі. Не без участі того ж Зноваля головного скарбника допитали, і той зізнався в казнокрадстві. Злодія прилюдно втопили в трясовині, майно забрали в скарбницю, збільшивши її втроє, і правитель помітно повеселів.

Перші результат цілком задовольнили герцога. Крикливицям прихильно веліли «продовжувати в тому ж дусі». А коли Повзуча Благодать вплине на герцогство повною мірою — тоді й про винагороду поговоримо.

Про свою обіцянку Вольдемар Щасливий не забув. За два роки він узяв шлюб із Жанною Фламбардською, роздобувши в придане три графства із судноплавною рікою, і знову запросив крикливиць у замок.

У висліді цієї авдієнції з’явилися два знаменні укази. Першим, на велику радість сорентійців, скасовувалися замковий і пивоварний (крім світлого міцного) податки. Другим же указом правитель взяв крикливиць під свій захист. Їм дозволялося раз на рік проводити «капосні турніри» — бо «це закладене в їхній природі, і вини їхньої в тому нема». При цьому крикливицям заборонялося «незворотне калічення, насилання хвороб невиліковних і псування майна на суму більше двохсот бінарів».

Переможницю обдаровував правитель, а постраждалим громадянам виплачувалася компенсація зі скарбниці.

Після проголошення указів народ пов’язав грішне з праведним і збагнув, хто посприяв зниженню податків. Крикливиць перестали цуратися. Постраждати від них на «капосному турнірі» тепер вважалося за честь: і привід для розмов на рік уперед, і казенна компенсація. Ними навіть хвасталися перед приїжджими:

«У нас, мовляв, диво-бабки, а у вас — хрін із редькою!»

Франческа Бубчик народилася в благословенну пору, коли герцогський указ про крикливиць діяв уже сорок років. Дитинство Франечки було, вважай, безхмарним. Дівчатка приймали її в свої ігри, хлопчаки справно тягали за кіски. Вечорами бабуся Роза розповідала улюбленій онучці казки, схожі на правду, й жіночі плітки, схожі на казки.

З п’ятнадцяти років дівчинка почала брати участь у «капосних турнірах». У сімнадцять — вперше виграла, отримавши нагороду з рук правителя. І одразу ж — чи не на радощах? — вийшла заміж із великого й чистого кохання.

Сімейне щастя тривало недовго. Герцог оголосив похід на Верхній Йо — тамтешні горці вкрай знахабніли, приховуючи овець від перепису худоби! — і Яцек, як не відмовляла його молода дружина, записався в ополчення. Ходив веселий, нахвалявся: повернуся з трофеями! Хотіла Франческа удачу чоловікові накликати, та витратила незадовго до того «кубушку».

З походу Яцек не повернувся. Там, у горах Йо, й поховали. Рік Франческа носила жалобу. До неї не раз засилали сватів, але красуня-вдова відмовляла. Часто Яцек снився: веселий, гордий, мертвий.

Серцю не накажеш.

Через сім нудних років з’явився в Соренті чужинець. Купив покинутий будинок на окраїні, оселився, навів лад. З дому виходив рідко, з сусідами не приятелював; самим своїм виглядом наганяв на людей тугу.

Прозвали його — Похмурий.

Саме Похмурого обрала Франческа «мішенню» на черговому «капосному турнірі». Ланцюжок дрібних лих, що приключилися з чужинцем, був твором мистецтва. Ну, посковзнувся чоловік біля крамниці, в калюжу шльопнувся — буває. Весь у бруді виталапався. Та ще й хазяїн крамниці казна-що вирішив, коли брудний Похмурий у дверях з’явився. За ожилого мертвяка сприйняв. Заволав, запричитав, прибігли сини, підняли «мертвяка» на освячені коли. Відтак вибачалися: затьмарення, мовляв, найшло.

А що вдієш?

До вечора лікар напідпитку забиті місця Похмурому не тою маззю лікував. На бідолаху короста напала — спасу нема! Одне слово, Франческа чесно нагороду заробила. Похмурому зі скарбниці збитки компенсували. А за день-два він раптом і заявився в дім крикливиці.

Франческа вирішила: скандалити прийшов. Соромити або грошей вимагати. Але ні, повівся гість чемно. Представився як слід — назвався Йосифом Тлінном із Реттії. Слово за слово, запросила Франческа Йосифа в дім, почастувала чаєм з ватрушками. Сама не помітила, як за розмовою час промайнув, уже й смеркати почало.

Тлінн розпитував про крикливицький талант, про турніри — це для нього дивовижею було. Про себе оповідав мало. Коли ж починав, то все лоба шкріб, між бровами. Тугою від нього — дивна річ! — не віяло. Навпаки, обличчя Йосифа часом освітлювала м’яка посмішка. Коли ж він зібрався йти, Франческа й бовкнула: