Розділ «Шкарлупар»

На благо держави.

Народ раз зіграв у мовчанку — і досить: гарчав-бурчав, як грім за рікою. Якийсь чаклун-самоучка Закумпій похвалявся, що знайшов у замковому нужнику волосок із герцогового тіла. Ото хай бережеться, наведемо сто лих на деспота! Ви, добропорядні громадяни Сорента, мені, чаклунові, заплатіть, а я тирана вгамую.

Платити Закумпію не квапилися, але й владі зловмисника ніхто не видав.

Напруга все наростала. Запахло заколотом. Казенних митарів тайкома били. І тут хтось із придворних доповів герцогові про сорентійських крикливиць. Мовляв, здавна капостять — тепер, видно, ополчилися на Вашу Високість.

Накажете притиснути до нігтя?

Уперше в житті Вольдемар проявив державну мудрість. Або цікавість загризла. Інший би вкинув крикливиць в острог, а цей покликав усіх п’ятьох у замок, де ще пахло вапном і алебастром, й удостоїв авдієнції. Жінки впиратися не стали, виклали правду-матку на стіл. Вольдемар кивнув, замислився й велів почекати за дверима високого рішення.

За годину крикливиць покликали знову. Сидячи на троні, герцог повелів: накликати удачу й благоденство на підвладні мені землі. Зробите — винагороджу. Обманете — спалю й попіл на вітрі розвію.

Термін — два тижні.

Заскочені жінки зібралися на раду. Горіти в багатті нікому не хотілося. Вихід знайшла Генечка Локсмар, наймолодша; їй на ту пору щойно вісімнадцять виповнилося. Пам’ятаєш, каже, Лизавето, як ти Гансові-бондарю в кості виграти допомогла?

— Ага, — киває Єлизавета Локсмар. — І що з того?

— А те, що Ганс міг того ж таки дня той виграш і спустити з рук. Міг запити з радощів. А він у майстерні лад навів, двох працівників найняв, бочок наробив — краса! На ярмарку розпродався, два роки минуло — і ось у Ганса вже дві майстерні. Бочки — нарозхват; сини з купецькими дочками побралися, багате придане взяли...

— Ну? — моргає Єлизавета.

— Бублика гну, дурепо! Якщо малою удачею мудро розпорядитися — станеш кумом королю.

— Наш вінценосний дурень королю реттійському син, і що з того? — забурчала Прозерпіна Ґандзелька. Але язичка прикусила: зрозуміла, куди Генечка хилить.

— Чи зуміє Його Високість удачею розпорядитися? Розтратить марно, а ми винуваті виявимося.

Це Роза Бубчик. Обережна. Скрізь прихований підступ шукає.

— Веселому правителеві — мудрий язичок у вушко! — сміється Генечка. — Зуміємо, подруги?

Пізніше з’явився в Соренті волхв із Бадандена. Дивовижний прилад привіз — «манометр». Записи робив, язиком клацав. Словами мудрованими до смерті перелякав: «емпірична фаталістка», не дуля макова... Відтак поїхав, обіцяв повернутися, та збрехав. Крикливиці плечима стенули й забули про баданденця. Лише Генечка сплакнула в подушку.

Син у неї незабаром народився — викапаний волхв, але не про сина мова.

Як і хотів Вольдемар, п’ять крикливиць на власний розсуд і створили диво. Ниточка до голочки, стібок до стібка шили бабки світле майбутнє держави. Окремо — дрібничка, яйця виїденого не варта. Але склади дрібничку до дрібнички — таке намалюється, що аж дух забиває!