Розділ «Шкарлупар»

Замовкнувши, вона опустилася на коліна.

— Не бійтеся, пані, — сказав Нексус. — Ми не звірі. Піднімайтеся до нас. Місця на всіх вистачить. Поговоримо душа в душу...

Давно,

або

Онук сліпого циклопа й сорентійської крикливиці

Крикливиці в Соренті жили споконвіку — три, або п’ять, залежно скільки дівчат у трьох родинах народиться. Чому так, відомо хіба Вічному Мандрівникові, — а жінки виношують і народжують.

Три родини — це Ґандзельки, Локсмари й Бубчики.

Загалом сорентійці їх цуралися. Дружити не прагли, а зустрівши, квапилися перейти на інший бік вулиці. Не били, та й «червоного півня» пустити не зважувалися. Біди потім не оберешся.

Здавалося б, хлопці з каверзних сімейств так бобирями до старості й жили б, а крикливиці-дівчата й на цвинтар старими дівами втрапляли. Аж ні! Будь-хто в Соренті знав: якщо ти з цими поріднився, чекає тебе, брате, життя довге й у чомусь навіть щасливе. Тож із весіллями не барилися, й дівчатка народжувалися в достатній кількості. Виходячи заміж, крикливиці прізвищ не міняли. Залишалися Ґандзельками, Локсмарами й Бубликами, продовжуючи рід по жіночій лінії. Чоловіки нарікали, та мусили змиритися.

Інакше — звідки прийшов, туди й вимітайся. Ніхто на аркані свататися не тягнув...

Не саму лише біду накликають. Удача теж накликання любить. Ішли земляки, кланялися, подарунки несли. Знали: грошей тут не беруть. Неси горщик меду, відріз на плаття. Тоді кажи своє прохання, вийми пальця з ніздрі й чекай смиренно. Приймуть твій подарунок — отже, все буде гаразд. Не приймуть — отже, не судилося.

Про куплену удачу люд і мовчав. Зате якщо швець у канаву звалився, або яблук неврожай — звісно, хто накликав! Вони, злоязикі! Ґандзелька-зміюка, Локсмариха-гадюка й Бубчик-зараза. Як не втовкмачуй сусідам, що неврожай — від гнилої плодожерки, а швець Янцель сп’яну з канави не вилазить — марно. Хто повірить?

Тим паче, що не все — брехня, є й правда.

— На чужу тінь не плюй, — навчала малу спадкоємицю бабка-крикливиця, — ясенову тріску сусідці під поріг не кидай, дорожню пилюку по вітрі не пускай — це понад твої сили. Краще вже навмисно Золтані-молочарці прищів на обличчя напусти. Прищі Золтані травник зведе, зате тебе місяць розпирати не буде.

Не в природній шкідливості справа. Рвався талант назовні, як молоко з казанка, забутого на вогні. Кого-небудь, та ошпарить. На щастя, самі дрібниці — коза від господарів утече вовкам на обід; кошик на ярмарку вкрадуть; свиня в хату забреде і святкову кулеб’яку зжере. А людину зі світу зжити — це крикливці, хоч би як пнулась, а не під силу.

— А щоб із Повзучою Благодаттю змовитися, щоб посприяла, — тлумачила бабка-крикливиця улюбленій внучці, — перед тим не одну капость накликати треба. Розсипаєш скалки щедрою рукою, лають тебе за спиною — і в Овал, і в Квадрат, і в Геєну з Емпіреями! — а ти «кубушку» збираєш. Час прийшов, бач — на одну жирну удачу й набралося. Удача, дитинко, на відміну від лиха, на дрібниці не розмінюється.

Так віками і жили три сімейства — аж до пам’ятного указу Вольдемара Щасливого, першого Сорентійського герцога.

Одержавши Сорент у ленне володіння, новоспечений герцог прибув у місто для інспекції земель і угідь. Вибрав місце, що сподобалося, наказав будувати на пагорбі новий замок. А щоб добрати способу на будівництво, обклав народ «замковою» податтю.

Народ кректав, але змовчав.

Починати правління з посилення податкового тягаря — кепська справа. Вольдемар чесно мав намір цією податтю й обмежитися. Однак двір розростався, мов на дріжджах, фаворитка бурхливо справляла іменини, на мантії витерся горностай... Скарбниця ж поповнювалася слабенько. Його Високість гарячково шукав свіжі джерела доходів, не знаходив — і, тяжко зітхаючи над долею підданих, запроваджував наступний податок.