Розділ «Шкарлупар»

Закручувався гвинт за гвинтом. Зачинялися одні, другі, треті двері. Зараз Андреа не зумів би й пір’їнку розутілити. Щонайпростіше закляття не далося б: так безногий каліка не може кинутися вслід поштареві-скороходу. Але й руки-невидимки, примарні щупальця, які хвилину тому нишпорили навколо, пригорщами збираючи запаси вільної мани, наткнулися на бастіони, споруджені в серці чарівника — й відсахнулися, не взявши здобичі.

Між бровами Ремі зринуло третє око. Ще мить тому його не було. Не могло, не мало права бути! — на жаль, мова більше не йшла про права й можливості. Дві аспідно-чорні пелюстки, сніжно-біла зіниця, що іскриться, в синьо-сталевому колі. Крайка — лазур. У зіниці крутився буран, затягуючи в себе необережних.

«Пробудна виразка», вона ж «мановорот», украй згубна.

Пес захрипів, спробував завити й не зумів. Руки Ремі впилися в Кудланя мертвою хваткою. Втім, якби шкарлупар і відпустив нещасного пса, Кудлань однаково не зрушив би з місця. Тварина тихенько хропла, забувши про їжу, ігри, страх смерті — зачарований Кудлань був мов сліпе безпорадне щеня.

Слина текла на обличчя хлопця, сичачи й випаровуючись. Вирувала хуга, ув’язнена в колодязі зі слабкої плоті. Мана висмоктувалася звідусіль, по крихті, по краплині — з дерев, із трави, із собаки, зі стражників за парканом; з усього живого, де вона зберігається споконвічно.

Лише два маги залишилися поза «мановоротом».

Так ще Вишні Емпіреї, до яких не дістати.

Усе закінчилося швидше, ніж почалося. Андреа судорожно втягнув повітря, немов пірнальник, що піднявся з глибини. Підвівся, нахилившись над поруччям, старий лейб-малефактор. Ремі Бубчик відпустив собаку — пес відповз до миски, по-щенячому дзявкнув і почав, мов ніде нічого, їсти кашу. Стражники розреготалися: певно, хтось із них вдало пожартував.

— Ватрушечки-и...

Хлопець заледве звівся на ноги. Третє око на його лобі зникло. Заплющилося, посчезло, заросло. Зараз «пробудної виразки» не виявив би й найуправніший маг — «мановорот» дивним чином ніяк не проявляв себе в закритому стані. Блазень-шкарлупар схопився за скроні. Руками він повертав власну голову, насильно змушуючи рухатися: туди-сюди, вліво — вправо, вниз...

Він нагадував дантиста, що розхитує гнилий зуб перед фінальним ривком.

Коли Ремі прибрав руки, голова продовжила рух. Погляд шкарлупаря, як і раніше, не зосереджувався на чому-небудь довше короткої миті. Усе поверталося у звичну колію. Ось лише замість того, щоб повернутися до своїх акробатичних управ, хлопець втік у дім, але все інше...

— Тобі пощастило, отроку, — тихо сказав Серафим Нексус, блідий, як щойно пробуджений з могили дрейгур.

— Двічі пощастило. По-перше, сьогодні ти побачив, як я розгубився.

— А по-друге?

Горло погано слухалося Мускулюса. Питання пролунало хрипко, немов ворон каркнув на гілці.

— Ти побачив, як я злякався.

— Панове маги...

Під балконом стояла господиня дому. Задерши голову, прикрашену чіпцем, вона дивилася на реттійців. Обличчя жінки було таке ж біле, як і обличчя лейб-малефактора.

— Панове мої...