Розділ «Шкарлупар»

Перед очима мигнула яскрава картина. Неправдоподібно соковиті барви засліплювали. Тріпотить червоне перо на шапці єгеря; пробившись крізь листя, ллється золото сонця. Миготять, фігури вершників; строкаті спалахи оленів мчать удалину...

Події останніх годин переповняли пам’ять гінця. Вони рвалися назовні — саме тому кліщ-мнемонік Нексуса так легко всмоктував їх. Якби вісник не був такий схвильований, а від часу полювання минула бодай доба — зусилля лейб-малефактора пропали б марно.

— ...приспустити прапори...

Мускулюс відкоригував темп сприйняття. Зображення перестало стрибати, як фігляр на канаті. Слуги відтягали вбік двох убитих оленів, плямуючи кров’ю зелень на галявині. Герцог, указуючи рукою в глиб лісу, віддавав розпорядження єгерям. Хтось раз за разом, захлинаючись від захвату, голосно вигукував:

«Ви бачили?! Ні, ви бачили?!»

Поле зору перекрив здвоєний силует вершника. На тлі сонця він мав вигляд чорного контуру: подробиць не розгледиш. Такі «профілі» вирізають із паперу бідні художники за мідний гріш. Проте Андреа впевнився: на коні сидить молодший син герцога, граф Д’Оріоль, з недорікуватим шкарлупарем Ремі за спиною.

— Навіщо ти взяв цього юрода, брате?

Малефік внутрішньо напружився. Він здогадався, чиє це глузливе запитання. Високошляхетному графові Д’Араньє — у спогадах гінця старший син герцога був ще живий.

— Для задоволення, брате. Привал улаштуємо, він нас розвеселить.

— Розвеселить? Не сміши мого жеребця! Ось Фалеро, той умів веселити. А твій юрод хіба перевертатися догори ногами вміє і головою мотати... Пам’ятаєш, що батько любить? «Блазень і собака повинні дивитися в очі хазяїнові...» Гей ти, дурню! Дивися мені в очі! Чого мордяку вернеш, нетямо? Я сказав — в очі!..

Звук мисливського ріжка перервав глузливу тираду. Кущі й дерева метнулися назустріч — мисливці кинулися в ліс за новою здобиччю. Картинка мигнула й пропала. Малефік провалився в темряву — у колодязь, доверху наповнений чорнилом. Коли він виринув, затято моргаючи й відпльовуючись, усе навколо рухалося повільніше від сонної мухи.

Близилася трагедія.

Овид зміщувався праворуч: вісник повертав голову. Лісова прогалина; завмерли, немов у передчутті грози, могутні граби й кущі дружиннику, всі у спілих ягодах. У полі зору зринув вершник, що мчав галопом. Обличчя палає рум’янцем, очі горять азартом. Поли довгої, розшитої золотом мисливської куртки полощуться на вітрі; з-під копит коня злітають жмути дерну...

Життя старшого сина Карла Суворого закінчувалася.

Андреа чітко бачив, як кінь спіткнувся на краю яру. Рука-невидимка, схопивши за комір, висмикнула графа Д’Араньє з сідла — і жбурнула вперед, через голову коня, закручуючи тіло в повітрі смертельним кульбітом. Яр, чавкнувши, поглинув жертву. Хрускіт гілок, хрускіт зламаних хребців...

— ...прекрасний наїзник, — луною донеслося з апартаментів бургомістра. — І жеребець вимуштруваний. Правитель наш одразу сказав: нечиста справа. І маг двору, майстер Лоренцо, насуплений як хмара.

— Невже наврочили?! — зойкнув бургомістр.

— Дізнання покаже. А поки що правитель велів до з’ясування обставин затримати двох приїжджих магів-шкідників. Пристріт — їхня спеціальність.

— Як це — затримати? Вони ж у посольському ранзі! А якщо закомизяться? Де я на двох столичних чарівників управу знайду? Вони ж мені все місто перепсують!..

— Це вже ваша справа, шановний: як їх затримувати. Чи мені вас учити? У разі конфлікту просите допомоги в Його Високості. У Неверинґів теж свої маги є. Упораються...