Розділ «32»

Разом з вогнем спалахнула надія. Вона виростить малого, не дасть нікому на поталу. Він буде сильним, як дід, нахабним, як батько, розумним, кмітливим — і сам розбереться, хто в цьому світі заслуговує на помсту. Вона викохає, поставить його на ноги сама, навчить, навіть, якщо доведеться й разом з вовками вити. Ватаги в степу часто змінюються, дивись, дійде й до нього черга володарювати.

Зігрілась, обсушилась і обшукала халабудку. Схоже, це тимчасовий притулок бідних рибалок. У траві поблизу — луска, риб'ячі голови, між гілками заховані гострі дерев'яні ості. Можна впіймати рибу. Доведеться снувати, як тій ластівці, — годувати себе та дитину.

Посиділа ще трохи, відпочила й побрела до води, озброївшись загостреною палицею. Колись, малою, полювала так на мілку рибку, і досить-таки вдало.

Переслідувачі так і не дісталися ріки. Густий туман, що зранку не зупинив-таки їх, усе ніяк не розвіювався. Гайнелій з Тишком відірвалися від загону, довго блукали самі в молочному мареві, нарешті почули дзвін металу.

Добре, що поїхали на звук тихо, не подаючи голосу, бо натрапили на п'ятьох добре озброєних бродників. Налетіли зненацька. Вільні волоцюги якраз розташувалися відпочити, мабуть, набридло шукати шляхів у нескінченній світлій імлі. Розслабилися, не сподівались, що хтось іще мандрує навпомацки.

Гайнелій кинув списа звіддалік. Щосили замахнувся — пришпилив до трави дебелого червонопикого чолов'ягу, який приліг горічерева й ліниво мружив маленькі оченята. Той, що був поруч, чомусь не оголив меча, а з натугою почав витягати товстий спис із живота свого товариша. Обоє страшно закричали.

Троє інших, швидко скочивши на рівні, спочатку безпомічно озиралися, потім схопились-таки за зброю, але запізно — Гайнелій налетів, як яструб, і одним махом зніс голову найближчому. Тих, що стояли подалі, врятувало тільки те, що кінь на великій швидкості промчав повз них, а допоки вершник розвернувся, вони встигли підготуватися — стали спина до спини, один навіть схопив дебеленький казанок і захищав ним свій живіт.

Гайнелій та Тишко підступили з різних боків. У вогкому повітрі залізні мечі не задзвеніли, а огидно заскреготали.

Тим часом бродник, який уже витяг зі свого мертвого друзяки спис, замахнувся ним на Гайнелія ззаду.

— Стережися, володарю! — закричав Тишко, його супротивник скосив погляд — лише на півмиті, але старому вистачило й цього, щоб знайти шпаринку між казаном та озброєною рукою і вразити його мечем. Гайнелій же крутнувся на місці, лівицею перехопив спис, що летів просто на нього, і блискавичним ударом заколов ним кочовика. Повернувся до останнього, який побілів і впав ниць.

— Не вбивайте! — заволав, по-собачому піднімаючи голову. — Рабом вашим буду! Довіку! Ми ж нічого вам не зробили… поганого!

— А й справді, — несподівано охолов Гайнелій. — Чого ми їх…

Повільно зліз із коня. Спішився і його старий супровідник.

— Ми не знали, чого від них чекати, — миролюбно мовив Тишко і раптом устромив клинок у спину того, який волав, намагаючись схопити Гайнелія за ноги, — спритно, уміло.

— Навіщо? — поморщився молодий ватаг.

— Ми самі в тумані. Невідомо, кого ще зустрінемо, — Тишко витяг з рук нещасного, який корчився в останніх конвульсіях, меч з простим руків’ям.

— Ти, як завжди, мудрий та передбачливий. І мені життя врятував. Чи знайду когось, вірнішого за тебе? — Гайнелій важко зітхнув і повернувся до коня. Неясні шерехи в тумані тривожили його, хотів якнайшвидше забратися звідси.

— Я радий тобі прислужитися, — хрипко мовив Тишко.

І спритним, умілим рухом увігнав щойно піднятий меч у спину свого ватажка.

Гайнелій не скрикнув, не застогнав — лише здивовано повернув голову з наморщеним чолом. Удар був майстерним…