Розділ «16»

А чаклун, ніби нічого й не сталося, спокійно під'їхав до нього майже впритул, так, що можна було розгледіти найдрібніші деталі філігранного візерунка срібної застібки на плечі. Навіть у таку спеку він не зняв чорної накидки.

— Твоя прогулянка затягнулася, Диводане. Пора повертатися, — мовив неголосно, не вітаючись.

— Саме це я й роблю, — Диводан намагався говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо тремтів.

— Поїдеш до замку.

— Ні, до своїх.

— Замок Вельфа не можна залишати без дозволу, доведеться поїхати назад, — мовив Коріель тоном, з якого усі зрозуміли, що він не потерпить спротиву, проте Диводан уперто дивився на блискучу срібну застібку чаклуна, боячись зустрітися зі страшним поглядом чорних очей. Спитав зухвало:

— Для чого?

— Щоб спитати дозволу.

— Знущаєшся?

Тишко сіпнув іззаду:

— Не сперечайся з ним, хлопче, накличеш біду на всіх нас.

— Заспокойтеся, не ви йому потрібні, — жваво повернувся до старого Диводан. — Він за мною полює. І я знаю — чому. Ну, чорна ґаво, — несподівано для себе так розвеселився, що аж обсипав Коріеля яскраво-бірюзовим сяйвом відчайдушного погляду. — На мишу мене перетвориш? Чи так зачаруєш, у своїй подобі? Добровільно я назад не поїду, — і, озирнувшись на закам'янілих кочовиків, схопив правицею руків'я меча.

Уперше на обличчі Коріеля з'явився людський вираз — він був здивований, навіть трохи спантеличений, мовчки розглядав Диводана, який клекотів, мов кип’яток: вогняні кучері вибилися з-під шкіряної шапки, на грудях ритмічно піднімалася нашита на куртці металева луска. Гострим полум'яним язиком блиснуло на сонці лезо вихопленого ним меча.

— Пожалій себе, хлопче, — мовив юний чаклун спокійно, але Диводана не можна було зупинити.

— Чого чекаєш? Виймай зброю! — і кінь під хлопцем танцював, нервово стукаючи копитами.

— Хочеш чесного герцю? Я переможу, навіть якщо битимусь сам з вами усіма.

— Ти настільки певен у своїй силі?

Замість відповіді Коріель розстібнув і скинув з плечей накидку. Зовні могло здатися, що він зовсім не готовий до бою — голова непокрита, комір сорочки розстібнутий. Проте дивної роботи меч, що невідомо як з'явився в його обтягнутій шкіряною пальчаткою руці, змусив усіх присутніх змінити думку.

Степовики похапцем подалися назад, створюючи живе півколо. Попіднімавшись над сідлами, захоплено стежили за тим, що відбувалося.

Леза супротивників схрестилися. І зненацька сильний подув вітру закинув сухий листочок просто в око Диводанові. Коріель опустив зброю та трішки від’їхав, даючи супротивнику можливість оговтатись і ніби натякаючи на те, що листок — то не його чаклунських рук справа. Диводан розлютився від цього ще більше.