Розділ «Акваріум»

Навігатор, звичайно, знає, що крім Сімсот шостого, у мене ніяких «друзів» немає, як немає ніяких натяків на цікаві знайомства. Питання він поставив тільки для того, щоб ткнути мене носом в багно.

— Ні, товаришу генерал, нічого у мене в запасі немає.

— В забезпечення!

— Єсть в забезпечення!

Розділ 19

1

З Сімсот шостим я провів ще одну зустріч. Він під контролем, тале зовсім не обов’язково показувати, що ГРУ про це знає.

Проводжу зустріч, як завжди. Плачу. Кажу, що поки його матеріали нам не потрібні. Зустрінемося через рік. Можливо, у нас з’явиться замовлення. Через рік під будь-яким приводом його виведуть в консервацію. У дрімаючу мережу. Жди сигналу. На цьому зв’язок з ними припиниться: чекай, коли до тебе на зв’язок вийде особливо важливий нелегал! Нехай чекає він, нехай чекає поліція. Не дочекаєтесь. Називається це відсіканням під виглядом консервації. Від нього ми отримали дуже потрібні прилади. На ньому ми заощадили мільйони. Його матеріал, коли він був першосортним, також використовувався для перевірки інформації якогось іншого джерела. А тепер до побачення. Чекайте наступного сигналу. Чекайте особливо важливої зустрічі.

З Сімсот шостим ніяких проблем. А що ж мені тепер робити? Знову собаче життя починається. Знову борзити. Знову безпросвітне агентурне забезпечення.

А на що ти, Богданичу, розраховував? Не можеш працювати самостійно — горбаться на інших.

2

Я знову в забезпеченні. Знову я повністю підпорядкований Молодшому лідеру і позбавлений права зустрічатися з Навігатором особисто. На таких, як я, у нього немає часу. Правда, хто успіхи має, також іноді в агентурному забезпеченні працює. Однак це трапляється тільки під час масового забезпечення, коли всю резидентуру виганяють на проведення тих чи інших операцій, сенс яких від нас прихований. А ще їх залучають для забезпечення операцій нелегальних резидентур ГРУ. Це інша справа. Забезпечувати нелегалів — шана. Тільки нас, борзяг, в забезпечення нелегалів кидають рідко. Нам залишається важка невдячна робота: великий ризик, сила-силенна витраченого часу і ніяких почестей. Просте агентурне забезпечення роботою не вважається. Нібито секретар-друкарка у великого письменника. Ні грошей, ні почестей. Та лиш спробуй помилитися!

Саме така у мене сьогодні робота. Я на пікнік в гори їду. Час зараз зовсім не для пікніків. Погода не та. Проте мені потрібно бути в горах. Коли б за нами стежили, коли б нас заарештовували і виганяли, я придумав би якийсь привід розумніший. Однак нас рідко чіпають в Великобританії, майже ніколи — в США, а в інших країнах до нас, шпигунів, ставляться доброзичливо. Тому немає необхідності вигадувати щось оригінальне. Пікнік. Цього достатньо. Навряд чи хто на пікнік поодинці їздить. Та тільки хіба комусь цікаво, що робить радянський дипломат в неробочий час?

У багажнику моєї машини — протитанковий гранатомет РПГ-7 і п’ять гранат до нього. Все це акуратно упаковане. Все це я повинен вкласти в тайник. Гранатомет важить 6 кілограмів. Кожна граната — 2 кілограми 200 грам. Та ще упаковка. Загалом, понад 20 кілограмів в одному довгому сірому пакеті. Кому цей гранатомет потрібен? Не знаю. Я зарию його в горах. Сховаю в схованці, яку вибирав шість днів. Хтось комусь колись передасть опис цієї схованки і таємні прикмети, за якими його зовсім легко знайти. Адресат завжди отримує опис схованки тільки після того, як матеріал закладений. Отже, навіть коли він і захоче продати нас поліції, то не зможе цього зробити. Адресат отримає опис і поспішить до цього місця, та мене там вже давно не буде. Так що я, моя дипломатична резидентура, радянська військова розвідка і весь Радянський Союз до цього гранатомету стосунку не маємо. Лежав у землі, ось і все. Можливо, він завжди тут лежав. Може статися, з дня створення Землі йому тут місце було. Не біда, що гранатомет радянський. Можливо, американці захопили його у В’єтнамі, та й ховають в Альпах!

Кому цей гранатомет знадобився? Хоч вбийте, не знаю. Ясно, що це не резерв на випадок війни. Для тривалого зберігання застосовуються важкі контейнери, а тут зовсім легка упаковка. Значить, його найближчими днями хтось забере. Не виключено, що найближчими днями ним і скористається. Інакше його доведеться довго зберігати. Це небезпечно. А я ж зараз історію творю! Можливо, цей гранатомет поверне історію людства в зовсім несподіване русло. РПГ-7 — потужна зброя, легка та проста. Всі лідери Заходу за куленепробивне скло поховалися. А коли вас, панове, гранатою ПГ-7В торохнути? Жоден броньований лімузин не встоїть. Торохнути з трьохсот метрів можна. Ото вже вереску буде! Цікаво, на кого ж ГРУ око своє поклало? Кому п’ять гранат призначаються? Очільникові держави? Генералу? Папі Римському?

А тільки ж можна і не по броньованому лімузину торохнути. Захисник навколишнього середовища може в знак протесту вдарити по цистерні з отруйним газом або по атомному реактору. Захисник миру може підстерегти конвой з американськими атомними боєголовками та натиснути на спуск. Шуму буде на весь світ. Ядерного вибуху, звичайно, не станеться, тільки вже газети так завиють, що доведеться Заходу роззброюватися.

Я кручусь перехрестями, я часто міняю швидкість, я вискакую на автостради і знову йду на зовсім непримітні польові дороги. Хто за мною стежить? Здається, ніхто. Кому потрібен я? Нікому. Один. У густому лісі на вузькій дорозі. Над моєю головою шумить ліс. Свою машину я залишив на узбіччі вузької дороги. Тут іноді залишають свої машини туристи.

Сиджу на пагорбі в ялиннику і з боку спостерігаю за своєю машиною. Стеження за мною не було. Гарантую. Проте, можливо, в мою машину поліція вмонтувала радіомаячок, який зараз сигналить їм про мою присутність. Вони, можливо, не стежили за мною, як зазвичай, а трималися на значній відстані. Коли так, то скоро хтось мусить з’явитися біля моєї машини. Навкруги ліс та гори. Вони можуть з’явитися, тільки використовуючи одну дорогу. А вона під моїм контролем. Вони будуть трохи метушитися біля моєї машини, гадаючи, в якому напрямку я пішов. Тоді я заберу свій дорогоцінний згорток і, зробивши великий гак лісом, повернуся до своєї машини, коли біля неї нікого не залишиться. Двері я закрию зсередини і буду кружляти лісами та горами. Потім повернуся до посольства і завтра повторю все з самого початку.

Знову дивлюся на годинник: минуло тридцять хвилин. Ніхто не з’явився біля моєї машини. Лише сосни шумлять. Упаковку з гранатометом можна було б залишити в машині, і тепер, переконавшись, що за мною не стежать, повернутися до машини, захопити вантаж і йти в гори. Проте це небезпечно: під час моєї відсутності автомобіль можуть розкрити, незважаючи на дипломатичні номери. І тому гранатомет зараз зі мною.

Ще кілька хвилин сиджу в кущах, прислухаюся до шелесту лісу. Немає нікого. На ноги надягаю гумові чоботи, на голову — кепку з добродушним британським левом, рюкзак на спину: нехай мене за туриста вважають. В руках у мене сигара. Я, звичайно, не палю. Багато років тому мені заборонили це робити. Та ароматна сигара завжди зі мною. Кінчик її відламати, тютюн потерти в долонях і розкидати навколо себе. Це вашим собачкам від мене привітання. Довго продираюся через кущі, виходжу до струмка і бреду водою проти течії. Стеження немає. Однак, може статися, вони через кілька годин нагрянуть сюди з собаками, з вертольотами.