Розділ «Акваріум»

— Богданичу, я тебе правильно розбудив? — Шифрувальник дивиться в свій список.

Я дивлюся на годинник і киваю.

Сніданок подають у великому залі, де ще відчувається запах шампанського. Їсти не хочеться. Голова важка. Я змушую себе випити склянку холодного соку і з’їсти шматок бекону. А в дверях вже шифрувальник:

— Молодший лідер чекає. Каву дозволяє взяти з собою.

У Молодшого лідера очі очманілі. Напевно, він так і не лягав спати.

— Жилет з грошима піджени щільніше. Двері в машині мусять бути постійно закриті зсередини. У разі неприємностей вимагай радянського консула. За ніч твою машину вимили, перевірили, відрегулювали, заправили, скинули зайвий кілометраж. Маршрут руху і сигнали зняття з операції узгодиш в групі контролю. Усе. Бажаю удачі. Наступний!

3

Я повернувся через дві доби. Новий агент, який тепер іменується 173-В-41-706, привіз на зустріч повний технічний опис приладу RS-77 і передав список офіційних осіб, які контактують з його фірмою і яких можна завербувати. На кожного з них було складене коротке досьє з фотографією, адресою і, головне, з переліком виявлених слабостей. Я заплатив агенту 120 тисяч доларів і призначив нову зустріч. Дані, які він зібрав за власною ініціативою, будуть оплачені наступного разу.

Отримані документи дозволили нам заощадити мільйони доларів і скоротити терміни розробки аналогічних пристроїв на роки.

4

Ще через вісім днів я отримав чергове військове звання майора. Мені чомусь сумно. Вперше в такий день мені не радісно. Коли Навігатор прочитав мені шифровку, я, як годиться, гаркнув: «Служу Радянському Союзу!» А сам подумав: вони поводяться зі мною так само, як і з моїм агентом. Агент отримує сотні тисяч, а там, нагорі, економлять мільйони. Ці мільйони країна економить завдяки мені, і в нагороду за це я отримую всього лиш алюмінієві зірочки. Проте навіть їх я носити не маю права: мій мундир висить в шафі з нафталіном в моїй московській квартирі.

Мені сумно. Мене не тішать звання і нагороди. Мене щось мучить Я не розумію, що саме.

Головне — приховати тугу від товаришів і керівництва. Коли в моїх очах згасне оптимізм, це відразу помітять і вживуть заходів. Не знаю яких, та тільки вживуть. Мені це зовсім ні до чого.

Тому я дивлюся в генеральські очі і посміхаюся радісно і щасливо.

5

Коли сплю, я вкриваюся з головою, укутують в ковдру, ніби у шубу. Це стара армійська звичка. Це несвідомий рефлекс. Це спроба зберегти тепло до самого ранку.

Я вже не сплю в холодних наметах, в мокрих землянках, в змерзлому осінньому лісі. Та звичка кутатися — на все життя.

Останнім часом мене переслідує один і той же кошмар. Раптово прокинувшись вночі в непроглядній темряві від моторошного страху, питаю себе: чи не в труні прокинувся? Обережно торкаюсь носом м’якої теплої ковдри. На труну не схоже. А може, я в полотнище закутаний, а дошки труни трохи вище? Повільно мацаю повітря. Ні, я поки не в труні.

Напевно, так люди починають божеволіти. Так до людей підкрадається безумство. А може статися, я давно шизофренік, тільки навколишні мене поки не розкусили? Це цілком ймовірно. Бути божевільним зовсім не так кепсько, як може здатися з боку. Коли мене завтра замотають в білі простирадла і повезуть до дурдому, я не буду чинити опір і дивуватися. Там мені й місце. Я, звичайно, ненормальний. А хто навколо мене нормальний?

Навколо суцільна божевільня. Безпросвітне безумство. Чому Захід пускає нас до себе сотнями і тисячами? Ми ж шпигуни. Хіба не зрозуміло, що я відправлений сюди для того, щоб заподіяти Заходу максимальної шкоди? Чому мене не заарештують, не виженуть? Чому ці дивні, незрозумілі західні люди ніколи не протестують? Звідки у них така рабська покора? Можливо, вони всі з глузду з’їхали? А може статися, ми всі несповна розуму? А я то вже точно. І віко домовини не дарма мені ввижається. Ох, не дарма. Почалося це півтора роки тому після зустрічі з Киром.