Розділ «Акваріум»

Він зовсім невеликого зросту. Сивина трохи тільки проступає. В обличчі анічогісінько видатного. Зустрінеш на вулиці — навіть не обернешся, навіть дихання не зірветься, навіть серце не застукає. Костюм на ньому звичайнісінький, сірий в смужечку. Зшитий, звичайно, з душею. Та це й усе. Дуже схожий на звичайну людину. А це ж Кір!

Я чекаю від нього пишномовних фраз: «Керівництво ГРУ і Центральний Комітет надали вам величезну довіру...» Та не вимовляє він такі фрази, не промовляє про передові рубежі боротьби з капіталізмом, про обов’язок радянського розвідника, про всеперемагаючі ідеї. Він просто розглядає моє обличчя. Немов лікар, мовчки і уважно.

— Ви знаєте, Вікторе Богдановичу, в ГРУ і в КДБ дуже рідко знаходяться люди, ті, хто тікає на Захід.

Киваю.

— Всі вони нещасні. Це не пропаганда. Шістдесят п’ять відсотків неповерненців з ГРУ і КДБ повертаються з повинною. Ми їх розстрілюємо. Вони знають це, і все одно повертаються. Ті, хто не повертається до Радянського Союзу за своєю власною волею, кінчають життя самогубством, спиваються, опускаються на дно. Чому?

— Вони зрадили свою соціалістичну батьківщину. Їх мучить совість. Вони втратили своїх друзів, рідних, все, що було їм дорогим...

— Це не головне, Вікторе Богдановичу. Є більш серйозні причини. Тут, в Радянському Союзі, кожен з нас — член вищого стану. Кожен, навіть самий незначний офіцер ГРУ — надлюдина відносно всіх інших. Поки ви в нашій системі, ви володієте колосальними привілеями в порівнянні з рештою населення країни. Коли ти молодий і здоровий, коли у тебе є влада і привілеї, про це забуваєш. А згадуєш про це, коли вже нічого не можна повернути. Деякі тікають на Захід, сподіваючись мати чудову машину, особняк з басейном, гроші. І Захід платить їм дійсно багато. Але, отримавши «мерседеса» і власний басейн, зрадник раптом помічає, що всі навколо нього також мають хороші машини і басейни. Він раптом відчуває себе мурахою в натовпі таких же багатих мурах. Він раптом втрачає відчуття переваги над оточуючими. Він стає звичайним, таким, як усі. Навіть коли ворожа розвідка візьме цього зрадника на службу, все одно він не знаходить втраченого почуття переваги над оточуючими, бо на Заході служба в розвідці не вважається вищою честю і шаною. Урядовець, кузька, нічого більше.

— Ніколи про це не думав...

— Думай про це. Завжди думай. Багатство відносне. Коли ти Москвою їздиш «Ладою», на тебе дивляться дуже красиві дівчата. Коли ти Парижем їдеш довгим «Сітроеном», на тебе ніхто не дивиться. Все відносне. Лейтенант на Далекому Сході — цар і бог, повелитель і володар, який розпоряджається життями інших людей. Полковник в Москві — пішак, тому що тисячі інших полковників поруч. Зрадиш — втратиш все. І згадаєш, що колись ти належав до могутньої організації, був абсолютно незвичайною людиною, піднятою над мільйонами інших. Зрадиш — відчуєш себе сірим, непомітним нікчемою, таким, як і всі довкола. Капіталізм дає гроші, однак не дає влади і почестей. Серед нас знаходяться особливо хитрі, які не тікають на Захід, а залишаються, таємно продаючи наші секрети. Вони мають гроші капіталізму і користуються становищем надлюдини, яке дає соціалізм. Проте ми таких швидко знаходимо і знищуємо.

— Я знаю. Пеньковський...

— Не тільки. Пеньковський всесвітньо відомий. Багато невідомі. Володимир Константинов, наприклад. Він повернувся до Москви у відпустку, а потрапив прямо на слідство. Незаперечні докази. Смертний вирок.

— Його спалили?

— Ні. Він просив його не вбивати.

— І його не вбили?

— Ні, не вбили. Та одного разу він солодко заснув у своїй камері, а прокинувся в труні. Глибоко під землею. Він просив не вбивати, і його не вбили. Однак труну закопати зобов’язані. Така інструкція. Іди, Вікторе Богдановичу. Успіхів тобі. І пам’ятай, що в ГРУ кількість зрадників набагато нижча, ніж в КДБ. Бережи цю добру традицію.

6

У Мюнхені сніг. Небо бузкове. І ще сипле зі снігової свинцевої хмари. Поспішають бюргери. Носи в коміри ховають. Ялинки. Ялинки довкола. Навколо ліхтарів густіші сніжинки, крупніші. Вкриває сніг бруд і сірість цивілізації. Все чисте, все без брудних плям, навіть дах Дойче Банку. Тихо і тепло, коли сніг сиплеться. Коли прислухатися, то можна почути шурхіт білих м’яких кристалів. Слухайте, люди, як сніг падає! Гей, бюргери, та куди ж ви поспішаєте? Зупиніться. Чисто і тихо кругом. Ні вітру пронизливого, ні виску гальм. Тільки тиша над білим містом.

М’які теплі сніжинки падають мені на обличчя. Я люблю їх. Я не відвертаюсь. Сніг буває колючим, сніг буває жорстким і шорстким. Та сьогодні не той сніг. Сьогодні добрий сніг падає з неба, і я не ховаю від нього обличчя.

З вокзалу — на Марієнплац. Плутаю сліди. За мною стеження немає. Проте я мушу сліди заплутати, закрутити. Кращої погоди для цього не придумаєш. Майор ГРУ № 173-В-41. Я плутаю сліди після зустрічі з «другом» № 173-В-41-706. Зустріч провів в Гамбурзі. Там же якийсь молодий борзяга з Боннської дипломатичної резидентури ГРУ прийняв отримані мною документи.

У Мюнхені я лише плутаю сліди. Провулками, провулками, все далі в снігову млу. Іноді мене можна побачити там, де багато людей. У нескінченних лабіринтах пивниці, де колись народилася партія Гітлера. Це не пивниця. Це справжнє місто з вулицями і площами. З нескінченними рядами столів. З сотнями людей. Це справжня незалежна пивна держава, як Ватикан в Римі, як Центральний Комітет в Москві.