Розділ «Акваріум»

— Що ви робили вночі в парку?

— Покличте консула!

Я знову підвожуся. І він знову б’є легко і точно. Адже й синців не залишиться, і не доведеш нікому, що він мене, гад, мучив. Я знову підводжуся, і знову він садить мене легким ударом. Гей, ти, великий, ми ж вчимося. Це навчання. Навіщо ж так боляче бити? Я знову підводжуся, і він знову садить мене. Я глянув через плече — що у нього за морда? Та не розгледів нічого. Кола в очах від прожекторів, ні чорта не видно. Кімната вся темна, і два прожектори. Навіть не зрозумієш, велика кімната чи маленька. Напевно, велика, тому що від прожекторів нестерпна спека, одначе іноді ніби вітерець ледь тягне прохолодний. У маленькій кімнаті так не буває.

— Ви порушили закон...

— Розкажіть це моєму консулу.

Мені боляче, і мені зовсім не хочеться знову отримати легкий удар по кісточці. Тому вирішую повторити спробу підвестися ще тричі. А після буду сидіти, не встаючи. Ой, як не хочеться підводитися з дерев’яного крісла. Ну, Вітю, почали. Я спираюся ногами в цегельну підлогу, обережно переношу вагу тіла на м’язи ніг і, глибоко зітхнувши, штовхаюся вгору. Його удар збігається з моїм поштовхом. Моя ліва ступня трохи підлітає вгору, і я з легким стогоном знову падаю в крісло. Шкода, що крісло не м’яке, зручніше було б.

— Від кого ви отримали матеріали через схованку?

— Покличте консула!

Я знаю, що той, що б’є по ногах, зараз вчиться. В майбутньому у нього буде така робота: стояти позаду і утримувати допитуваного в цьому глибокому дерев’яному кріслі. Це складна наука. Проте він старанний учень. Наполегливий. Ентузіаст. Останній його удар був сильніший за попередні. А можливо, мені так здалося, бо ж все по одному місцю. В принципі, навіщо я намагаюся підвестися? Мені ж можна просто сидіти і вимагати консула. А поки консула не покличуть, не дати їм втягнути себе в розмову. Отже, я припиняю вставати. Спробую тільки ще тричі, і все.

Наступний удар був виконаний майстерно і з великою любов’ю до професії. Тому наступне питання я не зрозумів. Знаю, що було питання, тільки не знаю яке. Кілька секунд думав, що ж мені відповідати, а потім допетрав:

— Покличте консула!

Такий допит мені почав набридати і їм також. І тоді великі руки знову втиснули мої плечі в сидіння, а хтось вставив олівці між моїх пальців. Ці штучки я знаю. Це дуже просто і дуже ефективно, і до того ж не залишає ніяких слідів. Ще не стиснули долоню, я згадую всю науку: перше — не закричати, друге — насолоджуватися власним болем і бажати для себе ще більшого болю. Це єдиний порятунок. Чиясь спітніла рука обмацала мою долоню, поправила олівці між моїми пальцями і раптом стиснула, як лещатами. Два прожектора здригнулися, затремтіли і шалено закрутилися. Я поплив кудись з великою темної кімнати з цегляним підлогою. Я бажав собі тільки більшого болю і сміявся над кимось.

4

Над Москвою сіре холодне світання. Листопад. Ще всі сплять. Проїхала поштова машина. Напівсонний двірник мете вулицю.

Я лежу на м’якому сидінні, відкинутому далеко назад. Москва летить повз мене. Бічне скло трохи прочинене, і морозний вітер відносить обривки якихось кошмарів. Я відчуваю, що щоки мої не голені, а волосся на голові злиплися. Обличчя чомусь мокре. Проте мені добре. Мене хтось кудись везе на великій чорній машині. Я повертаю голову в бік водія. Це Слон. Це він мене везе.

— Товаришу полковник, я їм нічого не сказав.

— Я знаю, Вітю.

— Куди ми їдемо?

— Додому.

— Вони відпустили мене?