Розділ «Акваріум»

— Ходімо! — Тягне мене Генка за руку.

Порожня Москва. Поховалися добрі громадяни в свої нори. На всю Москву Генка та я... і великі хлопчики з КДБ.

— Ху-ху-ху, — Генка дихає, — не побоїшся, Вітько, з поїзда стрибнути?

— Ні, Генко, не побоюся.

— Ну, тоді, Вітько, наддамо. Є у мене шанс. Ти на операцію підеш, я тебе прикрию.

Біжимо провулками. Біжимо дворами. Коли вийти на велику вулицю, там слідів наших не буде, та зате там всі їхні машини. Від машин не втечеш.

Перескочили ми через парканчик, ось станція, і електричка гальмами скрипить. Ху-ху-ху — Генка дихає. А за нами троє великих також дихають: ху-ху-ху. Також через парканчик перескочили, як коні шалені. Генка мене до електрички тягне. Ху-ху-ху. В останні двері ввірвалися ми, і бігом проходом. Ах, коли б двері за нами зачинилися! Та не зачинилися вони. І тупіт за нами кінський. Ввірвалися й ті троє до вагону. І проходом за нами. Пролетіли ми один тамбур, інший. Штовхнув мене Генка вперед, а сам назад. Пішов він, як винищувач, в лобову атаку. А я до дверей. Тепер не закрилися б двері! Масою своєї кинувся я на одну половину дверей, а інша вже за моєю спиною клацає, і плавно поїзд пішов.

Стрибати з поїзда потрібно задом і назад. Тільки це я вже потім згадав. А вилетів я з дверей передом і вперед. Зуби потрібно стиснути було, та і про це я забув, і тому клацнули вони як капкан, мало не відрубавши язика. Швидкості було зовсім трохи, коли вилетів я, і висота була мінімальна: платформа була врівень з вагоном. Та тільки підвернув ногу, падаючи, та руку роздер. Ну, біс з нею, схопився, а останній вагон мимо мене простукотів. Просвистів мимо. Швидко московські електрички швидкість набирають. Однак гальма вже скриплять. Це великі хлопці стоп-кран зірвали. У мене навчання, та й у них навчання. Я дію, як в реальній обстановці діяти буду, однак і вони вчаться. У них також іспити, їм також оцінки ставлять. Їм мене зараз будь-що взяти потрібно. Ну це вже дзуськи вам, хлопці! Рвонув я до паркану, та через нього. Та ходу. Ху-ху-ху. Ходу! Спасибі, Генко!

2

Північ вже минула. Потяги в метро порожні зовсім. Рвав я переходами підземними та провулками темними. Тепер в метро пірнув. Тим добре, що машина за мною йти туди не може. У метро хлопці з КДБ мусять бути поруч зі мною. Однак порожній вагон. Пізно вже, та й відірвався я чисто. Тепер головне — обійти телекамери. На кожній станції метро он їх скільки понатикали. І коли КДБ втратило мене в Москві, то центральному командному пункту давно вже мій опис передали. Давно вже всі телекамери підземну Москву обнишпорюють.

Тільки ж і я досвідчений вже. Я буду виходити на станції «Ізмайловський парк». Тут я тільки чотири телекамери виявив і їх розташування чітко знаю. Коли перебувати в останньому вагоні, то можна швидко повз них прошмигнути, а там паркан бетонний з вузьким проходом для пішоходів та десяток стежок до лісу густого. Шукай вітра в полі!

Перший сніг під ногами поскрипує. А тут, на стежинках, його вже втоптали. Увечері тут пенсіонери юрмами гуляють, а там, далі, в сосняку, завжди шмаркачі напідпитку. Однак зараз нікого немає. Я роблю величезну петлю лісом. Зупиняюся і довго слухаю. Ні, не скрипить сніг за моєю спиною. Тут я і не соромлюся вже, на всі боки дивлюся. Зазвичай в шпигунських романах це називається «злодійкувато озиратися». Так. Саме так. Соромитися мені більше нікого. Відірвався чисто. Стеження за мною немає. І місце схованки відомо тільки мені. Ось воно. У глухому закутку до бетонної стіни приліпилися десятків зо два гаражів. А між ними і стінкою ледь помітна щілина. Сечею кругом тхне. Це добре. Це означає, що в щілину ту загиджену не знайдеться бажаючих лазити. Вони свою справу тут, біля неї, роблять і далі поспішають. Ну, а в мене робота така.

Озирнувся я ще раз про всяк випадок і протиснувся в щілину. Тут сухо і чисто. Тільки тісно. Мені три метри гріти чуба потрібно до стику перших двох гаражів. Там, коли просунути вперед пальці, можна намацати залишений кимось пакет. Та нелегко ці метри даються. Генка ні за що в таку щілина не проліз би. Видихнув я і ще трохи протиснувся. Трохи віддихався. Знову глибоко видихнув і ще вперед. Ах я, дурень! Треба ж було пальто зняти перед тим, як лізти. Щілина цю я давно знайшов.

І тоді втиснувся в неї без особливих зусиль. Та тільки ця справа влітку була. Ще видихнув, і ще вперед. Тепер праву руку вперед. Ще трохи вперед. Долоню за ріг. Тепер пальці розчепірити. Вверх, вниз.

О-о-о! Чиясь залізна кисть стиснула мою руку і світло сліпуче в очі вдарило. Голосів тихих навколо мене десяток, а рука як в капкані. Боляче, чорт забирай. Вхопили мене за ноги чиїсь сильні руки і смикнули. Висмикнули без труднощів. Так за ноги і тягнуть. Та носом по снігу сьогоднішньому, по сечі вчорашній. Тут і машина легкова нізвідки вигулькнула і гальмами вищить, хоча і немає їм доступу начебто до Ізмайловського парку. Руки мені заламали назад до хрускоту. Лише зойкнув я. Наручники холодні клацнули.

— Покличте консула! — Так мені кричати належить в подібній ситуації.

Задні двері машини розчинилися. Тут мені протестувати належить: мовляв, не сяду в машину! Тільки по ногах мені вправно хтось дав і вибив землю з-під ніг, ніби ослінчика під шибеницею. Ах, сильні хлопці! До чого сильні! Клацнули зуби мої, і вже сиджу на задньому сидінні між двох Геркулесів.

— Покличте консула!

— Ти що тут, мерзотнику, робиш?

— Покличте консула!