Розділ «Акваріум»

— Ні, товаришу... Петро Федоровичу.

— Перше тобі, Вікторе, завдання. Навчися сидіти в кріслі, трошки розвалившись... Ти сидиш з рівною спиною, нібито багнета проковтнув. Так цивільні дипломати не сидять. Зрозумів?

— Зрозумів.

5

Мене давно питання цікавило: як можна організувати таємну школу шпигунів в центрі величезного міста, та так, щоб ніхто не довідався. Щоб ніхто нас не сфотографував ні поодинці, ні зграйкою.

А робиться все просто. Центральна брила Військово-дипломатичної академії височіє на вулиці Народного Ополчення. Зрозуміло, що ніяких назв ви тут не побачите. Тільки огорож візерунок чавунний, буйні зарості бузку, та колони, та вікна в ґратах, та щільні штори і вартові на кожному розі. Проте це не головне. Тут вчать тільки тих, хто буде працювати в «великій зоні», в соцтаборі[9].

А нас, розконвойованих, тих, хто з табору вихід мати буде, готують не тут. Слухачі основних факультетів розкидані по всій Москві, по невеликих навчальних точках. А де моя точка, я і сам не знаю...

Щоранку до 8:30 я приходжу до прохідної Науково-дослідного інституту електромагнітних випромінювань. Знаєте, поблизу Тимірязєвського парку. Офіційно інститут належить Міністерству радіопромисловості. А кому він насправді належить і чим займається, мало кому відомо. У сталінські часи був інститутик маленьким зовсім. Осіб двісті, не більше. І, на згадку про той час, — чотириповерховий палац пізнього сталінізму: фальшиві колони та балкончики. Проте ріс інститут швидко, і величезні шестиповерховий сірі блоки тому свідки. Це хрущовська економія. Силікатна цегла. Хрущоби. Далі — бетонно-скляні брили брежнєвського військово-бюрократичного розмаху. Все це перегороджено безліччю стін на зони і сектори. Дріт колючий, ролики білі. Пред’явіть перепустку в розгорнутому вигляді!

Багато народу. Ранкова зміна. Прохідна в дванадцять потоків. На території об’єкта не палити. Будьте пильні! Базіка — знахідка для ворога! Перевиконаємо план першого кварталу! Не стій під вантажем!

Дробить прохідна могутній потік трудової інтелігенції на річки та струмки. Тече сіра маса до своїх відділів та секторів.

Скрипить гальмами маневровий тепловоз. Величезний ангар поглинає шістдесятитонні вагони. Поспішає наукова братія. Мовчки натовп суне. Всі таємні. Всі цілком таємні. Вхід заборонений! Пред’явіть перепустку в розгорнутому вигляді! Паркани бетонні. Паркани цегляні. Зона 12-Б.

Над якими проблемами тут працюють? Краще не питати. Ще раз перепустку покажемо. На перепустці безліч шифрованих значків. Не літай, вороно, в чужії хороми. Кожен власник перепустки тільки в своїй, тільки для нього встановленій зоні мешкає. Без особливих значків на перепустці не випустять тебе за зону твого проживання. Наберемо номер на диску — ось ми і в ангарі. Тут вся наша група збирається. Тут стоїть величезний МАЗ з помаранчевим контейнером. Наше місце всередині. А там — як в хорошому літаку: килими та крісла зручні. Тільки вікон немає. О 8:40, коли контейнер вже закритий зсередини, з’являється в ангарі водій і жене свій МАЗ Москвою. Водія ми не бачили ніколи. І він не здогадується, що людей возить. У нього робота така: о 8:40 увійти в ангар, сісти в машину і везти контейнер з якимсь дуже небезпечним вантажем через кілька кварталів до соснового лісу. Тут ще один секретний об’єкт, також ангар. Водій заганяє контейнер туди, а сам виходить в кімнату очікування. Вечорами він робить ще один рейс.

А в решту часу він інші помаранчеві контейнери Москвою ганяє. Можливо, з детонаторами до атомних бомб, можливо, зі смертоносними вірусами, які здатні зжерти людство, можливо, з нервово-паралітичним газом. Звідки йому знати, що в контейнерах. Всі вони однакові. Всі помаранчеві. А заробляє він, мабуть, здорово. У таких дослідницьких центрах все здорово заробляють.

6

З нашого помаранчевого контейнера ми на землю пострибали. В ангарі високо під стелею горобець цвірінькає. Йому одному тільки секрети всі видно: хто водій у нас, хто ночами ангар прибирає, хто в такому ж ось контейнері сюди нам їжу возить і в їдальні накриває. Поки ми в зоні, нікого тут немає з персоналу. Їдальня й та як система клапанів влаштована: коли в ній відкриті двері в ангар, і хтось накриває нам сніданок, то ми не можемо потрапити ні в їдальню, ні в ангар. Потім дзвінок нам, як Павловським псам, — готово. Тут вже ми до їдальні входимо, зате нікому іншому двері не відчиняться — автоматика. Годують добре. Мене ніколи так не годували, навіть в Чехословаччині.

І все ж зона — вона і є зона, а наш контейнер ми кличемо помаранчевим вороном. В принципі, нас ніби зеків возять, тільки з комфортом.

В особливій книзі я «спасибі» пишу за хороший сніданок і замовлення на завтра. І скоріше на заняття.

Всі готові? Всі.

П’ять хвилин подихати.

Дворик у нас акуратний. Кущі бузку сірі бетонні стіни майже повністю закривають — затишок. Над бузком дріт колючий. Що за тим дротом — побачити не можна. Тільки ясно, що там такі ж напівкруглі ангарні дахи, як біля нашого басейну та тенісного корту. Можливо, там інша навчальна точка — така ж, як і у нас. А можливо, там польські або угорські наші колеги навчаються, а може статися, кубинські, італійські, лівійські. Звідки нам знати. А можливо, там і не навчальна точка, а секретна лабораторія або склад, а то й в’язниця просто. За рухом нашого помаранчевого ворона я все намагаюся напрямок вранці вгадати. Відчувається, що возять нас зовсім недалеко. І у напрямку вгадується мені, що ми навчаємося десь зовсім поруч з Краснопресненською в’язницею. Проте точно встановити, звичайно, неможливо. А соснових перелісків по Москві хоч греблю гати, в тому ж Срібному Бору.