Розділ «Акваріум»

Суб’єкт корчить гримаси, намагається вирвати олівець, вибиває з-під мене стілець. А репродуктор надривається: закресли «С», підкресли «О»...

Іноді під час іспиту прямо в кімнату приносять розкішний обід, іноді цього не роблять. Іноді відпускають в туалет за першою вимогою, іноді просити доводиться по три рази. Щодень вони підводять мене до останнього рубежу моїх розумових і фізичних можливостей. І я, і вони цей рубіж абсолютно чітко відчуваємо. Далеко після півночі я, не роздягаючись, падаю на своє ліжко й миттєво засинаю. Ось цього моменту вони й чекають. В очі б’є сліпуче світло. Двісті шістдесят два помножити на шістнадцять! Ну, швидше! Подумки! Це ж так просто! Ти ж бо вже на це питання відповів! Ну що ж ти!

— Чотири тисячі сто дев’яносто два! — Кричу я їм.

І світло гасне.

5

Значно пізніше я дізнався, що тих, хто правильно відповів більше ніж на 90 відсотків питань, сюди не брали. Дуже розумні не потрібні. І все ж головна мета іспитів полягала не в тому, аби оцінити рівень знань. Зовсім ні. Здатність засвоювати велику кількість інформації за короткий час при сильному збудженні і при наявності перешкод — ось що головне. А крім того, оцінюється наявність або відсутність почуття гумору, рівень оптимізму, врівноваженість, здатність до інтенсивної діяльності, наполегливість і багато іншого.

— Що ж, хлопче, ти нам підходиш, — сказав мені під кінець шостого дня сивий екзаменатор. — Організація у нас серйозна. Правила тут такі короткі, що розуміє їх навіть той, хто нічого не хоче розуміти. Закон у нас простий: вхід — рубль, вихід — два. Це означає, що вступити в організацію важко, а вийти з неї ще важче. Для всіх членів організації передбачений тільки один вихід з неї — через трубу. Для одних цей вихід — з пошаною, для інших — з ганьбою, однак для всіх нас є тільки одна труба. Тільки через неї ми виходимо з організації. Ось вона, ця труба...

6

Я думав, що обличчя полковника, який заживо згорає в печі крематорію, буде переслідувати мене все життя в нічних кошмарах. Та він ніколи мені не снився. А думав я про нього багато. І ось що мені незрозуміле. Пояснили мені, що любив він гроші, любив випити, жінок любив. За гроші і продався іноземним розвідкам. Припустимо, що так. Тільки ж у нього були чудові можливості втекти на Захід. А він не втік. На Заході було б йому вдосталь і грошей, і вина, і жінок. А в Москві він гроші все одно витрачати не міг. Та й не розгуляєшся тут особливо.

Бабій втік би до баб та грошей, а він ходив по краю, балансуючи між життям і смертю. Чому, чорт забирай? Я кручусь на гарячій подушці і заснути не можу. Перша ніч без іспитів. А можливо, телекамера за мною ночами дивиться? То й хрін з нею! Я встаю і показую дулю в усі кутки. Коли ви за мною і зараз стежте, то завтра до Центрального Комітету мене не повезуть. Потім я вирішую, що недостатньо показати їм тільки дулю, і тому показую ймовірній телекамері все, що можу показати. Вранці подивимося, виженуть мене чи ні.

Продемонструвавши все, що можу, я задоволено влігся у ліжко і негайно заснув з твердим переконанням, що завтра мене виженуть і відправлять до Сибіру командувати танковою ротою, а коли ні, то тут жити можна, і можна обходити контроль.

Я сплю в ліжку блаженно і солодко. Я сплю міцно. Я знаю, що коли мене до Акваріуму візьмуть, то це буде велика помилка радянської розвідки. Я знаю, що коли вихід залишиться тільки один і тільки через трубу, то для мене цей вихід не буде почесним. Я знаю, що і в своєму ліжку я не помру.

Ні, такі як я в своєму ліжку не вмирають.

Ех, радянська військова розвідко, краще б ти мене відразу через трубу пропустила!

Розділ 11

1

Мене знову кудись везуть в закритій машині з матовими вікнами. Я не бачу куди, і мене ніхто не бачить. Куди ж це мене, до Центрального Комітету чи ж до Сибіру? Напевно, все-таки до Центрального Комітету. Коли б до Сибіру, то моя валіза зі мною б була, а раз немає валізи, це може означати, що везуть мене не назовсім, а на короткий візит, з поверненням туди, звідки везуть.

За вікном шумить величезне місто, значить, ми десь в центрі. Можливо, це Луб’янка? Біля Луб’янки на площі Дзержинського завжди такий шум, ніби від Ніагарського водоспаду. Мені чомусь здається, що ми саме поблизу Луб’янки, проте в цьому немає нічого дивного: Центральний Комітет зовсім поруч. Наша машина довго стоїть, потім кудись обережно в’їжджає. Ззаду брязкіт металевих воріт. Двері відчиняються: виходьте.

Ми у вузькому похмурому дворику. З чотирьох сторін високі старовинні стіни. Позаду нас ворота. Сержанти КДБ біля воріт. У дворик виходять кілька дверей. Біля деяких дверей також охорона КДБ. У решти дверей охорони не видно. Вгорі, на карнизі, воркують голуби. Сюди будь ласка. Сивий показує якісь папери. Сержант КДБ козиряє: проходите. Сивий знає дорогу. Він веде мене нескінченними коридорами. Червоні килими. Склепінні стелі. Оббиті шкірою двері. У нас знову перевіряють документи. Проходьте. Ліфт безшумно піднімає нас на третій поверх. Знову коридори. Велика приймальня. Літня жінка за столиком. Зачекайте будь-ласка. Сивий трохи підштовхнув мене ззаду і закрив за мною двері, залишившись в приймальні.

Кабінет з високими стелями. Вікна під стелю. Вид з вікон непоказний: навпроти глуха стіна, і знову голуби на карнизі. Стіл дубовий. За столом худий чоловік в окулярах в золотій оправі. Костюм коричневий, ніяких відзнак, ні медалей, ні орденів. Добре в армії — глянув на погони, та й починай говорити: товаришу майор, товаришу підполковник... А як тут починати? Тому я ніяк не починаю. Я просто представляюся: