Розділ «Акваріум»

— Немає в мене зараз заступника, — посміхаюся я йому.

— Тоді командиру першого взводу!

— І його немає, — і, щоб полковнику всіх командирів нижчестоящих не перераховувати, пояснюю: — Один я в роті офіцер.

Полковник згас. Запал з нього зійшов. Зійшов, ніби й не було його. Ситуація, коли в роті тільки один офіцер, в нашій армії, особливо на території Союзу, майже стандартна. Офіцерами бути багато бажаючих, та тільки всі полковниками пнуться бути. А лейтенантський старт мало кого привертає. І тому нестача на самому низу. Нестача офіцерів жорстока. Проте там, нагорі, в штабах, про це якось забувається. Ось і зараз полковник просто не подумав, що я можу бути єдиним офіцером на всю роту. Мене від командування відсторонив, у нього на це право є. Однак роту потрібно повертати в казарми. А гнати роту, та ще танкову, одну, без офіцерів, на десятки кілометрів можна. Це злочин. Це неодмінно оцінять як спробу державного перевороту. Тут тобі, полковнику, результат летальний. Коли вже ти усунув командира за обставин, де у нього немає заступників, то цим самим ти роту під свою персональну відповідальність прийняв і нікому цю роту довірити не маєш права. Коли б таке право надали, то кожен командир дивізії міг би вивести війська в поле, змістити командирів, замінити їх тими, хто йому підходить, і — переворот. Тільки немає у нас переворотів, бо до делікатного питання підбору і розстановки командирських кадрів не кожен допущений. Знімати — твоє право. Знімати легко. Знімати будь-хто уміє. Це так само легко, як вбивати. А повертати командирів на їхні пости так само важко, як мертвих живими робити. Ну що, полковнику, думаєш мене знову на роту поставити? Не вийде. Я не гідний. І всі це чули. Не маєш права ставити на роту негідного. А коли нагорі дізнаються, що ти поблизу державного кордону знімав з танкових рот законних командирів і на їх місце негідних ставив? Що з тобою буде? Ась? Ото ж бо й воно.

Тут би полковнику з командиром мого батальйону або полку зв’язатися: мовляв, заберіть свою безпритульну роту. Тільки ж скінчилися вчення. Скінчилися так само раптово, як і почалися. Хто ж дозволить бойовим зв’язком після навчань користуватися? Тих, хто допускав такі вольності, в 1937 році перестріляли. Після того нікому не кортить такими речами пустувати. Ну що ж, полковнику? Ну, веди роту. А можливо, ти вже й забув, як її водити? А можливо, ніколи її й не водив? Ріс в штабах. Таких полковників безліч. Будь-яке заняття з боку дріб’язковим здається. І роту танкову вести також нескладно. Та тільки команди потрібно подавати саме так, як вони в новому статуті записані. Люди в моїй роті російську мову погано знають, можуть не зрозуміти. Гірше, коли зрозуміють, та не так. Тоді їх і на вертольоті по лісах і болотах не знайдеш. Важкий танк, іноді на людину наїхати може, під міст провалитися, в болоті може потонути.

А розплата завжди одна і та ж.

Я не посміхаюся більше. Ситуація серйозна, і сміятися нема з чого. Мені б саме час долоню до козирка: дозвольте йти, товаришу полковник? Все одно я тут тепер сторонній, не командир і не підлеглий. Ви кашу заварили, ви й сьорбайте. Захотілося покомандувати, ось, товаришу полковник, і командуйте. Однак злість і зловтіха в мені швидко згасли. Рота рідна, люди мої, машини мої. За роту я більше не відповідаю, одначе й не кину її просто так.

— Дозвольте, товаришу полковник, — кидаю долоню до шолома, — останній раз роту провести. Нібито попрощатися з нею.

— Так, — коротко погоджується він.

На одну мить здалося мені, що за звичкою хоче він звичайне повчання дати: мовляв, не жени, не захоплюйся, колону не розтягуй. Проте не зробив він цього. Можливо, у нього й наміру такого не було, просто мені так здалося.

— Так-так, ведіть роту. Вважайте, що мій наказ ще в силу не увійшов. Приведіть роту в казарму, там її і здасте.

— Єсть! — Повертаюся я різко кругом, помічаючи усмішки в свиті полковника.

Як це так, «поки командуйте»? Розуміє почет, що немає такого стану — «поки командуйте». Командир або гідний свого підрозділу і повністю за нього відповідає, або не гідний, і тоді його негайно усувають. «Поки командуйте» — це не рішення. І за такий підхід може полковник дорого поплатитися. Мені це ясно, і почту його. Тільки не до цього мені зараз. У мене справа серйозна. Я ротою командую. І немає мені діла до того, що і хто подумав, хто як вчинив і як за це буде покараний.

Перед тим як першу команду подати, зобов’язаний командир свій підрозділ волі своїй підкорити. Зобов’язаний він глянути на своїх солдатів так, щоб по строю легкі брижі побігли, щоб завмерли вони, щоб кожен відчув, що зараз командирська команда буде. А команди в танкових військах беззвучні. Два прапорця в моїх руках. Ними я й командую.

Білий прапорець різко вгору. Це перша моя команда, Жестом цим коротким і різким я своїй роті довге повідомлення передав: «Ротою командую — я! Роботу радіостанцій на передачу до зустрічі з противником забороняю! Увага!» Команди бувають попередні та виконавчі. Попередньою командою командир ніби схоплює підлеглих залізної вуздечкою своєї волі. І, натягнувши поводи, має командир виждати п’ять секунд перед подачею головної команди. Мусить стрій завмерти, чекаючи її, мусить кожен відчути залізні вудила, мусить кожен трохи здригнутися, мають м’язи заграти, як перед хльостким ударом, повинен кожен виконавчої команди чекати, як добрий кінь чекає удару батогом.

Червоний прапорець різко вгору, і обидва — через боки донизу. Здригнулася рота, розсипалася, кованими чобітьми по броні загуркотіла.

Можливо, прощалася зі мною рота, може статися, перевіряючим вишкіл свій демонструвала, можливо, просто злість розбирала, і ніяк цю злість по-іншому висловити неможливо було. Ах, коли б секундомір хто ввімкнув! Проте й без секундоміра я в той момент знав, що б’є моя рота рекорд дивізії, а може, і який вище. Знав я в той момент, що багато в свиті полковника справжніх танкістів і що кожен зараз моїми азіатами милується. Багато я сам бачив рекордів в танкових військах і знаю ціну тим рекордам. Побачив я і руки поламані, і зуби вибиті. Однак щастило моїм хлопцям в той момент. І знав я якось наперед, що ні оступиться жоден, не послизнеться, здійснюючи неймовірний стрибок в люк. Знав я, що і пальці нікому не віддушить. Не той момент.

Десять двигунів хором завили. Я в люку командирському. Тепер білий прапорець вгору в моїй руці означає: я — готовий! І у відповідь мені дев’ять інших прапорців: готовий! Готовий! Готовий! Різке коло над головою і чіткий жест в бік сходу: прямуй за мною!

Елементарно? Так!

Примітивно? Ні!