Розділ «Акваріум»

— Єсть здати роту!

— Сідай.

Сів.

— Є різниця. Полковник Єрмолов зняв тебе, тому що вважав, що роти для тебе багато. Я знімаю тебе, вважаючи, що роти для тебе мало. У мене для тебе є посада начальника штабу розвідувального батальйону дивізії.

— Я тільки старший лейтенант.

— Я також тільки підполковник. А ось викликали і наказали очолити розвідку Тринадцятої армії. Я зараз не тільки приймаю справи, а й формую свою команду. Декого я за собою перетягнув зі своєї колишньої роботи. Я був начальником розвідки вісімдесят сьомої дивізії. Однак у мене тепер господарство у багато разів більше, і мені потрібно багато тямущих старанних хлопців, на яких можна покластися. І штаб розвідувального батальйону — це мінімум. Я спробую тебе і на більш високому посту. Коли впораєшся.

Він дивиться на годинник.

— Двадцять хвилин на збори. О двадцять першій тридцять звідси до Рівного, в штаб Тринадцятої армії, піде наш автобус. У ньому буде місце і для тебе. Я заберу тебе до себе в розвідувальний відділ штабу Тринадцятої армії, коли завтра здаси іспити.

Іспити я здав.

Розділ 2

1

Від офіцерського готелю до штабу 13-й армії — двісті сорок кроків. Щоранку я не поспішаючи йду уздовж шеренги старих кленів повз порожні зелені лавиці прямо до високої цегляної стіни. Там, за стіною, в густому саду — старовинний особняк. Колись, дуже давно, тут жила багата людина. Цю людину, звичайно, вбили, бо це несправедливо, щоб у одних великі будинки були, а у інших — маленькі. Перед війною в цьому особняку розміщувалося НКВС, а під час війни — Гестапо. Надто вже місце зручне. Після війни тут розмістився штаб однієї з наших численних армій. У цьому штабі я тепер служу.

Штаб — це концентрація влади, влади жорстокої, невблаганної, непохитної. У порівнянні зі штабами будь-якого з наших супротивників наші штаби малі і гранично рухливі. Штаб армії — це сімдесят генералів і офіцерів, та рота охорони. Ось і все. Ніякої бюрократії. Штаб армії може в будь-який момент розміститися на десяти бронетранспортерах і зникнути в сіро-зеленій масі підлеглих йому військ, не втрачаючи при цьому керівництва ними. В цій його непомітності та рухливості — невразливість. Проте і за мирного часу він захищений від будь-яких випадковостей. Ще перший власник цього особняка відгородив будинок і великий сад високою цегляною стіною. А всі наступні власники стіну зміцнювали, надбудовували, доповнювали всякими штуками, щоб геть відбити бажання через стіну перелізти.

Біля зелених воріт — вартовий. Покажемо йому перепустку. Він її уважно розгляне і — рука до козирка: проходьте, будь ласка. Від контрольного пункту самої будівлі не видно. До неї веде дорога між стінами густого чагарнику. З дороги не звернеш — в кущах непролазна гущавина колючого дроту. То ж іди дорогою ніби тунелем. А дорога плавно повертає до особняка, захованого серед каштанів. Вікна його першого поверху багато років тому замуровані. На вікнах другого поверху — міцні ґрати зовні і щільні штори всередині. Майданчик перед центральним входом вимощений чистими білими плитами і оточений стіною кущів. Коли придивитися, то крім колючого дроту в кущах можна побачити і сірий шкарубкий бетон. Це кулеметні каземати, з’єднані підземними коридорами з підвальним приміщенням штабу, де розміщується варта.

Звідси, від центрального дворика, дорога повертає навколо особняка до нового триповерхового корпусу, прибудованого до головного будинку. Звідси можна нарешті потрапити до парку, який зеленою імлою огортає весь наш Білий дім.

Вдень на доріжках парку можна побачити тільки штабних офіцерів, вночі — варту з собаками. Тут же, в парку, зовсім непримітний з боку вхід до підземного командного пункту, споруджений на десятиметрової глибині і захищений тисячами тонн бетону і сталі. Там, під землею, — робочі та житлові приміщення, вузол зв’язку, їдальня, госпіталь, склади і все, що необхідно для життя і роботи в умовах повної ізоляції.

А крім цього підземного КП є ще один. Той не лише бетоном, сталлю і собаками захищений, а й таємницею. Той КП — привид. Мало хто знає, де він розташований.

До початку робочого дня — двадцять хвилин, і я блукаю доріжками, шурхочучи золотим листям. Далеко-далеко в блакиті винищувач креслить небо, лякаючи журавлів, що кружляють над невидимим звідси полем.

Ось офіцери потягнулися до Білого дому. Час. Рушимо і ми. По доріжці до широкої алеї, повз дзюркотливий струмок, тепер обігнемо ліве крило особняка, і ось ми знову на центральному дворику, серед густих кущів, під важкими поглядами кулеметних амбразур з-під низьких бетонних лобів похмурих казематів.

Покажемо знову перепустку козиряючому вартовому і увійдемо в лунку біломармурову залу, де колись дзвеніли шпори, шурхотіли шовком спідниці і за страусовим пір’ям віял дами ховали томні погляди. Тепер тут спідниць немає. Зрідка промайне телеграфістка з вузла зв’язку. Спідниця на ній суконна, формена, хакі, в обтяжку. Що, полковники, услід дивитеся? Подобається?