Розділ «Акваріум»

А наді мною вертоліт-бабка. Донизу ковзає. Розвертається і заходить прямо проти вітру, щоб не знесло його. З правого борту завис. Я на даху башти. Рука права над головою. Пілот рудий зовсім. Обличчя, ніби сороче яйце, веснянками прикрашене. А зуби — сніг. Сміється. Знає він, вертолітна людина, що тим ротним, кому він зараз накази розвіз, день випав не з кращих. Вертоліт відразу вгору злітає, вбік йде. Тільки рудий пілот сміється. Тільки зуби його блищать, промені сонця, що сходить, відбиваючи.

4

Танк мій ревучий всесвіт навпіл ріже, і те, що єдиним було попереду, розпадається надвоє. І летять переліски праворуч та ліворуч. Гуркіт всередині жахливий. Карта на колінах. І багато що стає зрозумілим. Дивізію в прорив кинули, і йде вона стрімко на захід. Тільки де противник — не ясно. Нічого про це карта не говорить. І тому попереду дивізії рвуться два десятка розвідувальних, танкових і мотострілецьких рот, і моя — серед них. Роти ці — як розчепірені пальці однієї долоні. Їхнє завдання — намацати найуразливіше місце в обороні противника, по якому командир дивізії гупне своїм тисячотонним кулаком. Вразливе місце супротивника шукають на величезних просторах, і тому кожна з висланих вперед рот йде в повній самоті. Знаю я, що йдуть десь поруч такі ж роти, навально і стрімко обходячи осередки опору, села та міста. І моя рота також в виснажливі сутички не вплутується: зустрів супротивника, повідомив в штаб і обходь. Швидше обходь і знову вперед. А десь далеко головні сили, ніби ревучий потік, що греблю прорвав. Вперед, хлопці, вперед, на захід!

А бронетранспортер з білим прапорцем не відстає, Він, клятий, вдвічі легший від танка, а сили могутньої в ньому майже стільки ж. Пару раз намагався я відірватися: мовляв, високі швидкості — запорука перемоги. Проте не вигоріло. Коли взводом командував, то такі речі цілком вдавалися, а з ротою не пройде. Розірвеш колону, танки лісами та болотами порозгублюєш. За це не хвалять, за це з роти знімають. Біс з вами, думаю, перевіряйте на здоров’я, а роту я розтягувати не буду...

— Кран попереду! — Кричить по радіо командир шостого танка, висланого вперед.

Кран? Підйомний? Точно! Кран! Весь зелененький, стріла для маскування гілками обліплена. Де на полі бою можна кран побачити? Правильно! В ракетній батареї! Чи ж кожного дня така удача!

— Рота! — Горлаю. — Ракетна батарея! До бою. Вперед!

А вже мої хлопці знають, як з ракетними батареями розправлятися. Перший взвод, обганяючи мене, розсипається в бойову лінію. Другий, різко збільшуючи швидкість, йде праворуч і, кидаючи в небо грудки багнюки з-під гусениць, мчить вперед. Третій взвод йде ліворуч, величезним гаком охоплюючи батарею з флангу.

— Швидкість! — Гарчу.

А водії це і без мене розуміють, Знаю, що у кожного водія зараз права нога вперлася в броньову підлогу, втиснувши педаль до упору. І тому двигуни завили непокірно і норовисто. І від того ревище таке. І від того кіптява нестерпна: паливо не встигає згоряти в двигунах повністю, і моторошним напором газу його викидає через вихлопні горловини.

— Розвідку припиняю... Квадрат... Тринадцята сорок одна... Стартова позиція... Приймаю бій. — Це мій радист-заряджаючий кричить в ефір наше, може статися, останнє послання. Ракетні підрозділи і штаби противника мусить атакувати кожен при першій зустрічі, без всяких на те команд, які б не були шанси, чого б це не коштувало.

Заряджаючий ривком обриває зв’язок і кидає перший снаряд на досилач. Снаряд плавно йде в казенник, і роздроблюючим серце ударом масивний затвор, ніби ніж гільйотини, закриває ствол. Башта пливе вбік, а під моїми ногами полетіла ліворуч спина механіка-водія і боєукладка зі снарядами. Казенник гармати, здригнувшись, пливе вгору. Навідник вчепився руками в пульт прицілу, і потужні стабілізатори, підкоряючись його корявим долоням, легкими ривками утримують гармату та башту, не дозволяючи їм повторювати шалені ривки танка, який летить пеньками та корчами. Великим пальцем правої руки навідник плавно тисне на спуск. З тим, щоб страшний удар не вдарив по нашим вухам раптово, в усіх шоломофонах лунає різке клацання, змушуючи барабанні перетинки стиснутися, зустрічаючи нищівний гуркіт пострілу надпотужної гармати. Клацання в шоломофонах випереджає постріл на соті частки секунди, і тому ми не чуємо самого пострілу.

Сорокатонна громада танка, що летить вперед, здригнулася. Гарматний ствол відлетів назад і з дзвоном вивергнув задимлену гільзу. І тут же, вторячи командирській гарматі, слідом загавкали інші. А заряджаючий вже другий снаряд кинув на досилач.

— Швидкість! — Горлаю я.

А багнюка з-під гусениць фонтанами. А брязкіт гусениць навіть голосніший за гарматний гуркіт. А в шоломофонах нове клацання — це навідник знову на спуск тисне. І знову ми свого власного пострілу не чуємо. Тільки гармата різко назад рвонулась, тільки гільза страшно дзвенить, зіткнувшись з відбійником. Ми чуємо тільки постріли сусідніх танків. А вони чують наші. І ці гарматні постріли шмагають моїх доблесних азіатів немов батогом межи вуха. І звіріють вони. Я кожного з них зараз уявити можу. У п’ятому танку навідник між пострілами гумовий налобник прицілу від захвату гризе. Це не тільки в роті, у всьому батальйоні знають. Недобре це. Відволікається він від спостереження за обстановкою. Його за це ледь було в заряджаючі не перевели. Тільки ж надто вже точно стріляє, негідник. А в третьому танку минулого разу командир, включивши рацію на передачу, забув її вимкнути, забиваючи весь зв’язок в ротній мережі. І вся рота чула, як він скреготав зубами і підвивав вовком.

— Круши, — шепочу я, і шепіт мій на тридцять кілометрів радіохвилі розносять, немов я кожному зі своїх милих несамовитих азіатів це слово прямо в вушко нашіптую: — Круши-и-и-и!

А по вухах клацання, і гільза знову дзвенить. Аромат у стріляних гільз запаморочливий. Хто той отруйний аромат вдихав, той звірів хтиво. Круши!

Від гуркоту, від могутності небувалої, від кулеметних виспівів п’яніють мої танкісти. І не втримає їх тепер ніяка сила. Ось і водії всіх танків немов з ланцюга зірвалися: рвуть важелі ручищами своїми грубими, терзають машини свої, женуть їх, непокірних, прямо в пекло. А я назад дивлюся: не обійшли б з тилів. Далеко позаду — бронетранспортер з білим прапорцем. Відстав, з сил вибився. Люди в ньому нещасні: немає у них такої гармати надпотужної, немає у них гуркоту запаморочливого, немає аромату п’янкого. Немає у них в житті такої насолоди боєм, вони не зазнали її. Тому боягузливий їхній водій, камені та пеньки обережно обходить. А ти не бійся! А ти машину вхопи лапами, рви її та гризи. Броньова машина — істота ніжна. Тільки коли відчує машина на собі могутнього вершника, то оскаженіє й вона. І понесе вона тебе галопом по валунах гранітних, по пеньках тисячолітніх дубів, по вирвах та ямах. Не бійся гусениці порвати, не бійся торсіони переламати. Рви і круши, і понесе тебе танк, ніби птах. Він, танк, також боєм впивається. Він народжений для бою. Круши!

— Виводь роту з бою...

Іскри з-під гусениць. Влетіла рота на позиції ракетної батареї. Скрегіт в моїх навушниках: чи то гусениці по сталевому листу брязкають, чи то навідник мій зубами скрипить.