Розділ «Акваріум»

— Виводь роту з бою.

Щоб не зачепити один одного, танки без всякої команди вогонь припинили, тільки ревуть, ніби вовки, що оленя на шматки рвуть. Б’ють танки лобами своїми броньованими хирляві ракетні транспортери, крани та пускові установки, в жирний чорнозем втоптують красу і гордість ракетних військ. Круши!

— Виводь роту з бою... — Знову чую я чийсь далекий скрипучий голос і раптом розумію, що це перевіряючий до мене звертається. Ах, чорт! Так хто ж в такий момент найвищого, майже сексуального блаженства людей від улюбленого заняття відриває? Перевіряючий, твою мать, ти ж моїх жеребців в імпотентів перетвориш! Хто тобі право дав псувати чудову танкову роту? Ти ворог народу чи буржуазний шкідник? Куль тобі в зуби! Рота, круши! І, гепнувши кулаком по броні, виматюкавши у відкритий ефір всю штабну наволоч, яка порохового диму по своїх канцеляріях не нюхала, я командую:

— Роті бойової відбій! Ліворуч на галявину повзводно марш!

Мій водій спересердя рве лівий важіль до упору, від чого танк всією масою своєю майже перекидається праворуч, ламаючи красуню берізку. Майстерно водій перекидає передачі майже з секундною затримкою і, діставшись до верхньої, жене броньового монстра вперед, через чагарник і глибокі ями, прямо на галявину. Хвацько розвернувшись, він знижує обороти майже до нуля, і машина завмирає на місці, кинувши нас різко вперед, ніби при раптовому гальмуванні літака в самому кінці розбігу. Решта танків з розчарованим ревінням один за іншим вириваються з лісу і, різко гальмуючи, шикуються в чітку лінію.

— Розряджай! Зброю до огляду! — Подаю команду і вириваю шнур шоломофона з роз’єму, а заряджаючий клацанням вирубує весь зв’язок.

5

Бронетранспортер з перевіряючими далеко відстав. Поки він дошкандибав до роти, я встиг перевірити озброєння, отримав рапорти про стан машин, про витрату палива і боєприпасів, вишикував роту і завмер посередині галявини в готовності рапортувати.

Стою, подумки плюси і мінуси підраховую: за що мене похвалити можуть, а за що покарати. Рота з парку розпочала вихід на вісім хвилин раніше терміну — за це хвалять, за це іноді командиру роти і золотого годинника підкинути можуть. На початку війни рахунок на секунди йде. Всі танки, всі літаки, всі штаби зобов’язані ривком з-під удару вийти. Тоді перший, найстрашніший удар противника по порожніх військових містечках прийдеться. Вісім хвилин! Тут мені плюс безсумнівний. Всі танки мої справні, і весь день такими залишалися. Це моєму зампотєху плюс. Шкода, що через нестачу офіцерів немає у мене в роті зампотеха. Я сам за нього працюю. Опорні пункти ми обходили крутим маневром, вчасно і чітко повідомляючи про них. Це плюс командиру першого взводу. Шкода, що і його в роті немає: знову ж нестача. Ракетну батарею не проґавили, не пропустили, винюхали, в землю її втоптали. А ракетна батарея, навіть сама нікчемна, може пару Хіросім створити. Припинивши розвідку і кинувши свої коробки проти ракет, я ці самі Хіросіми відвернув. За таке на війні і орденом нагородити можуть, а на навчаннях хвалять довго...

А ось і перевіряючий полковник. Ручки білі, чистенькі, чобітки блищать. Калюжі він гидливо обходить, як кіт, щоб лапки не забруднити. Командир полку, батя наш, також полковник, та тільки ручиська у нього мозолясті, як у ката, до важкої праці його ручиська привчені. А пика у нашого баті обпечена морозом, сонцем і вітрами всіх відомих мені полігонів і стрільбищ, не те, що бліде личко перевіряючого полковника.

— Рівняйсь! Струнко! Рівняння праворуч!

Тільки перевіряючий рапорту мого не слухає, він мене на півслові обриває:

— Захоплюєтеся, старший лейтенанте, в бою! Як хлопчисько!

Я мовчу. Я посміхаюся йому: начебто він не лає мене, а медаль на груди вішає. А він від моєї посмішки ще більше лютішає. Почет його похмуро мовчить. Знає почет, що Дисциплінарний Статут забороняє лаяти мене в присутності моїх підлеглих. Знають майори і підполковники, що, лаючи мене в присутності моїх підлеглих, полковник не мій командирський авторитет підриває, а авторитет всього офіцерського складу доблесної Радянської Армії, серед усього і власний полковничий авторитет. А мені начебто і байдуже. Я посміхаюсь.

— Це ганебно, старший лейтенанте, чи не чути команд і не виконувати їх.

Ех, полковнику, та я б на гарматних стволах вішав тих, хто в бою не захоплюється, кого запах крові не п’янить. Це навчання, а коли б у цьому бою гусениці наших танків були забруднені справжньою кров’ю, так мої азіати славні ще б і не так розпалилися. Та тільки це не слабкість. Це їхня сила. Їх ніхто в світі зупинити б не зміг.

— І ще зі стінкою! Ви ж стінку в парку поламали! Це злочин!

Про стінку я й думати забув. Теж мені, біда. Її вже, напевно, відновили. Чи довго? Прижени з губи десяток арештантів, вони за пару годин нову стінку зведуть. І звідки мені, полковнику, знати, навчання це були чи війна? Хто це під час тривоги знати може? А коли війна, і стінка цілою залишилася б, а дві тисячі людей і сотні чудових бойових машин всі в одній купі згоріли? Ась, полковнику? Високу посаду ти обіймаєш, називаєшся начальником розвідки 13-й армії, так поцікався, скільки мої азіати за день цілей розкрили. Вони й російською толком не говорять, а цілі розкривають безпомилково. Похвали їх, полковнику! Не мені, так хоч їм посміхнися. І я посміхаюся йому. До роти своєї я спиною зараз стою, і повернутися мені до неї обличчям ніяк не можна. Тільки я й так знаю, що вся моя рота зараз посміхається. Просто так, без будь-якої причини. Вони у мене такі, вони в будь-якій обстановці зуби скалять.

А полковнику це не подобається. Він, певно, думає, що ми над ним сміємося. Озвірів полковник. Зубами скрегоче, як навідник в бою. Наші посмішки він зрозуміти і оцінити не здатний. І тому він кричить мені в обличчя:

— Хлопчисько! Ви не гідні командувати ротою! Я вас усуваю! Здайте роту заступнику, хай він веде роту в казарми!