Розділ «Акваріум»

Гримить парк. Тягач через ворота розбитий бронетранспортер тягне. Гільзи стріляні дзвенять. Гудуть величезні «Урали», доверху порожніми снарядними ящиками набиті. Електрозварювання салютом бризкає. Все до ранку має блищати і сяяти. А поки багнюка, бруд кругом, шум, гуркіт, як на великій будові. Офіцера від солдата не відрізниш. Всі в комбінезонах, всі брудні, все матюкаються. І йде серед цього хаосу старший лейтенант Суворов. І замовкають всі. Замурзані танкісти навздогін мені дивляться. Ясно кожному — на зняття старший лейтенант йде. Ніхто не знає, за що злетів він. Проте кожен відчуває, що нізащо його знімають. В інший би час і не помітили старшого лейтенанта в чужих ротах, а коли й помітили, то зробили б вигляд, що не помітили. Так би в двигунах і копирсалися, виставивши промаслені дупи. Тільки ж на зняття людина йде. І тому брудною п’ятірнею під засмальцьовані пілотки вітають мене чужі, незнайомі танкісти. І я їх вітаю. І посміхаюся. І вони мені посміхаються: мовляв, буває гірше, тримайся.

За стінами парку — військове містечко. Каштани в три обхвати. Новобранці голосно та безладно пісню горлають. Намагаються, тільки незграбні ще. Хвацький єфрейтор покрикує. Ось і новобранці мене вітають. Ці ще телята. Ці ще нічого не розуміють. Для них старший лейтенант — це дуже великий начальник, набагато вищий за єфрейтора. А що якось особливо чоботи у нього блищать, так це, напевно, свято у нього якесь...

Ось і штаб. Тут завжди чисто. Тут завжди тихо. Сходи мармурові. Румуни до війни будували. Килими в усіх коридорах. А ось і півовальна зала, залита світлом. У куленепробивному прозорому конусі — опечатаний гербовими печатками прапор полку. Під прапором вартовий завмер. Короткий плоский багнет дробить останній промінь сонця, розсипає його іскрами по мармуру. Я вітаю прапор полку, а вартовий під прапором не ворухнеться. Він же з автоматом. А озброєна людина не має ніяких інших форм вітання. Його зброя і є вітання всім іншим.

Посильний веде по коридору до кабінету командира полку. Дивно це. Чому не до начальника штабу?

Стукнув посильний в командирські двері. Увійшов, щільно закривши двері за собою. В ту ж мить вийшов, мовчки поступившись дорогою: заходите.

За командирським дубовим столом незнайомий підполковник невеликого зросту. Цього підполковника я сьогодні в почті перевіряючого полковника бачив. Що за біс! Дивлюсь, де ж батя, де начальник штабу? І чому підполковник у командирський кріслі сидить? Невже за своїм становищем він вищий за нашого батю? Ну звичайно, вищий. Інакше не сидів би за його столом.

— Сідайте, старший лейтенанте, — не слухаючи рапорту, пропонує підполковник.

Сів. На краєчок стільця. Знаю, що зараз гучні слова пролунають, і тому скочити на рівні доведеться. Тому спина у мене пряма. Начебто в строю стою, на параді.

— Скажіть, старший лейтенанте, чому ви посміхалися, коли вас полковник Єрмолов з роти знімав.

Дивлюся на підполковника, на свіжий комірець на вже не новій, проте чистенькій і випрасуваній гімнастерці. А що скажеш?

— Не знаю, товаришу підполковник.

— Шкода з ротою розлучатися?

— Шкода.

— Рота твоя майстерно працювала. Особливо в кінці. А зі стінкою всі згодні: її краще зламати, ніж полк під удар поставити. Стінку відновити неважко.

— Її вже відновили.

— Ось що, старший лейтенанте. Звуть мене підполковник Кравцов. Я начальник розвідки Тринадцятої армії. Полковник Єрмолов, який зняв тебе з роти, думає, що він начальник розвідки. Однак він зміщений, хоча про це ще не здогадується. На його місце вже призначений я. Зараз ми об’їжджаємо дивізії. Він думає, що перевіряє, а насправді це я справи приймаю, знайомлюся зі станом розвідки в дивізіях. Всі його рішення і накази ніякої сили не мають. Він розпоряджається кожен день, а вечорами я представляю свої документи командирам полків і дивізій, і всі його накази втрачають будь-яку силу. Він про це не здогадується. Він не знає, що його крик — не більше ніж лісовий шум. В системі Радянської Армії і всієї нашої держави він вже нуль, приватна особа, невдаха, вигнаний з армії без пенсії. Наказ про це йому скоро оголосять. Так що його наказ про усунення тебе з роти ніякої сили не має.

— Спасибі, товаришу підполковник!

— Не поспішай дякувати. Він не має права тебе усунути від командування ротою. Тому я тебе усуваю, — і, змінивши тон, він тихо і владно промовив: — Наказую роту здати!

У мене звичка давня зустрічати удари долі посмішкою. Тільки цей удар виявився раптовим, і посмішки не вийшло.

Кинув я долоню до козирка і чітко відповів: